Читати книгу - "Багряний рейд"

Ага, про діда-ендокринолога: виспався після їхньої розмови добу, потім у нього в кабінеті ще за добу в усьому признався, здоровий виявився, хоч і старенький, до суду дожив, отримав десять років за спробу замаху на життя партійного працівника, далі він Семена Фоміна не цікавив.

Подивившись крізь склянку на світло лампочки, капітан хлюпнув собі ще.

Той випадок, коли не зашкодить.

Найближчими днями спати все одно не доведеться.

Аби не дурне звинувачення в службовій недбалості, котре легко перетвориться на службову невідповідність, а далі — хтозна в що виллється, Фомін би зараз не так нервував. Коньяк бодай трохи притлумить нервове напруження.

Щільніше запнув штори. Присів за стіл, увімкнув лампу.

Вимкнув.

Знову ввімкнув. Замислено покрутив склянку, постукав легенько денцем по столу.

Коли почалася стрілянина, перше, що майнуло: їх на станції більше, ніж випас пильний Чепіга. Непомічені, вони пішли ва-банк, пробують визволяти своїх. Уже потім, коли тим двом вдалося вирватися на вчасно наспілій «полуторці», все прояснилося остаточно, хоч відразу заплуталося ще більше.

Іноді так буває.

Біля пакгаузу, куди напередодні загнали товарні вагони, нападники залишили по собі кілька трупів. Офіцера, котрий завідував складами й видавав вантаж згідно з накладними, застрелили впритул. Сержант, який був у той момент поруч, пальнув у відповідь, поклавши на місці одного з нападників. Інші відкрили вогонь, здіймаючи шум, їхній старший одразу ж звелів відходити. Благо, сержант устиг повоювати, в тил перевели після важкого поранення, казали — бурчав, не подобалося протирати штани. Тож фронтовик швидко зорієнтувався, не дав себе вбити. Він же потім пояснив: прокололися бандити з паперами — два дні тому в гарнізоні помінявся начальник, котрий такі накладні підписував. Вони зневажили цим, і видно — спосіб перевірений, бо підпис попередника підроблений вдало. Аби не та заміна, яких у воєнний час може бути скільки завгодно й за будь-якої необхідності, ніхто б і не помітив нічого.

Факт прикрий, пильність треба посилити, з цього приводу ще будуть розмови, зроблять висновки.

Досі не зрозуміло інше: чому бандит Вася Щербань раптом став заодно з бандерівцями.

Фомін випив коньяк. Не цмулив, наслідуючи аристократів. До біса аристократів — перехилив махом, поклав склянку на стіл боком, покатав долонею по поверхні. Закурив, глибоко затягнувся, примружив очі, відкинувся на спинку стільця.

Одного вбитого впізнав Христюк. Особисто не знав, але в сейфі тримав його кримінальну справу. Ігор Грибов, прізвисько Мухомор. Перша судимість ще по малолітству, до війни підручний Щербаня, у тридцять шостому засуджений вдруге, за пограбування. На волю вийшов навесні сорокового. Потім відкрутився від фронту через грижу, коли прийшли німці — записався в допоміжну поліцію. Звідти втік, ніби щось відчув, ще в жовтні минулого року, переховувався на хуторах, згодом знову примкнув до Щербаня, що цілком логічно й зрозуміло.

Капітан готовий був погодитися із начальником міліції: бандити готували свою акцію незалежно від бандерівців, навіть напевне не знали про їх існування. Збіг обставин виглядав дивно. Вася — не з тих, хто комусь допомагає, особливо якщо це далекі від чистого криміналу люди й групи. Закони воєнного часу без того зробили зі Щербаня смертника, бо на його совісті вбивства військових та міліціонерів. Проте проходити за статтею як зраднику йому геть не хотілося.

Фомін зосередився, подумки починаючи комбінувати.

Малювався цікавий розклад.

Дуже цікавий.

Думки захопили настільки, що капітан забув про все на світі. Довкола немов утворився враз товстий ватяний шар, крізь який не проникало жодних звуків. З гуркотом відсунувши стілець, Фомін підхопився, почав міряти широкими кроками невеличкий кабінет. Уже не дбаючи про наслідки, знову хлюпнув коньяку, ковтнув, мов воду.

Припустімо, зальотні скористалися ситуацією й атакували, допомігши своїм утекти. Нехай одного поклали, один прострелений наскрізь, але дихає, тож Фомін має двох полонених, хтось та й поживе. Своєю чергою, Щербань теж зазнав утрат. Їхні спільні дії були не сплановані, проте за тих обставин їх можна пояснити. Об’єднавшись проти спільного на той момент ворога, залишки обох груп вирвалися. Наступне питання: куди подалися далі, чи будуть триматися разом.

Капітан черговою затяжкою докурив цигарку до гільзи.

Припустімо, диверсантам потрібен Щербань як ситуативний союзник. Може таке бути? Запросто!

Чи потрібні такі спільники тямущому кримінальнику? Навряд, йому ніхто не потрібен, не всякого вважає надійним, перевіряє, спосіб життя вимагає того. Але разом з тим Щербань — людина практична. Напевне швидко зрозуміє, хто перед ним.

Вб’є, аби через них не зачепитися з регулярним, добре навченим та озброєним підрозділом військ НКВС? Мабуть, йому така гиря, як то кажуть, не в масть. Та якщо перетворити небезпечний тягар на предмет торгів…

Клацнуло.

Склалося.

Фомін зараз ясно уявляв себе на місці Щербаня, готового почати негласні перемовини й — у разі чого, бо вже скоро зовсім пектиме, збройний напад на станцію тягне на теракт, — підсунути Христюку бандерівських диверсантів. Димова завіса — це саме те, що треба. Прикриє, допоможе зникнути чи бодай виграти дорогоцінний час.