Читати книгу - "Сутінки"

Вже на подвір’ї, ридаючи й гикаючи на чемоданах, Ліляна Семенівна нараз стала білою і втратила свідомість, а потім лантухом сповзла на холодну брущатку. Юрій Іванович прожогом кинувся, підняв дружину і посадив її на лавку — ту саму лавку, на якій колись сиділи Вілен з Динерою, повернувшись із Сутінок. Він розстебнув їй одяг на грудях, почав чимось махати біля обличчя, розгублено повертаючи головою в пошуках допомоги.

Рябі «маски-шоу», керовані проктологом-юристом, у цей час сідали в автобуси, ні на що не звертаючи уваги, а сам «доктор» стояв біля дверей відвойованої квартири-під’їзду, затуляючи їх своїми грудьми з сяючим новеньким Орденом Честі, вже від сьогоднішнього Президента.

Тим часом Вілен Петрович, по мобільному телефону, викликав «Швидку», але поки вона приїхала, Ліляна Семенівна відійшла в інший світ, міцно затиснувши у руці ключа від вхідних дверей вже не потрібної їй квартири, малою заснулою дитиною втомлено пригорнувшись до чоловіка…

Поховавши Ліляну Семенівну поруч з донькою, на Байковому цвинтарі, де Юрієм Івановичем заздалегідь були викуплені місця для всіх трьох, Вілен Петрович з тестем поселилися в Сутінках, у новому будинку, якого так слушно збудували, наче передбачаючи те, що трапилося.

Спочатку вони регулярно їздили до Києва, де Вілен Петрович намагався знайти собі гідну роботу, а Балига шукав сліди своїх закордонних вкладів, скрізь і раптом хутко зниклих, разом з коштовностями, але потім припинили поїздки — спочатку тесть, а потім і Шерстохвостов. Бо Юрій Іванович в усіх віконцях натикався на велику волохату дулю, яка весело крутилася сама навколо себе, змінюючись райдужними кольорами, а потім замість дулі, як остаточне знущання, став з’являтися напис: «БАНДИТАМ — ТЮРМИ!» І це зовсім доконало колишнього ідеолога ЦК КПУ, що на той час осунувся, змарнів, дозволяв собі бути неголеним і розпатланим, у несвіжому вбранні і нечищеному взутті.

Спроби Шерстохвостова приткнутися на якесь бодай хоч трохи хлібне місце успіху теж не мали. Десь його не знали, атому не хотіли брати, а десь — знали занадто добре і не брали вже саме через це. Всі його заощадження були свого часу пущені на передвиборчу боротьбу, що так ганебно скінчилася, а залишки разом з грішми Юрія Івановича, — на спроби повернення квартири. І доводилося вдвох існувати на свої дві пенсії, при цьому Білену Петровичу пенсію нові уряди то урізали, то зводили до рівня пенсій колишніх колгоспників, то збиралися взагалі відібрати, незважаючи на досягнення ним пенсійного віку і посвідчення ліквідатора Чорнобильської аварії, першої категорії.

Юрій Іванович, що вже мав сімдесят сім років, перестав виходити з хати, весь час сидячи перед величезним плазмовим телевізором і споглядаючи на те, що діялося у світі і в країні, час від часу скупо роняючи:

— Ні, ти тілько глянь, які паскуди!.. Ти подивись: які паскуди! — Не зважаючи, що поруч нікого немає.

Потім — чи вже сил не стало, чи просто втомився-лише тихо шепотів сам до себе:

— Паскуди… От, паскуди!..

Липкий клей, що завжди був у його очах, висох, як висохли і самі очі, маленькими злими дірочками згубившись у зморшках обличчя. Він так і помер: біля телевізора, з розплющеними згаслими очима, спрямованими на калейдоскоп картинок дійсності, яку все своє осмислене життя Юрій Іванович Балига душив і прагнув не допустити.

Помер, почувши по телевізору звістку про загибель приватної яхти, з двома пасажирами. І побачивши фото своєї онуки з чоловіком. Він був тоді у хаті сам — зять у затінку веранди писав мемуари, в яких не шкодував яскравих фарб для своїх колишніх колег по політичному життю. Юрій Іванович так і не встиг сказати Білену про почуте, і смерть дочки для батька назавжди залишилася таємницею.

Вілен Петрович поховав Балигу поряд з дружиною та донькою і навіть пам’ятник поставив обом — бо і в тещі його не було. І після цього згубив останню цікавість до всього навколишнього, поринувши у злі спогади минулого і виливаючи їх на папір.

Спершу жителі Сутінок з цікавістю споглядали за своїм земляком, що повернувся в рідне село, як у заслання. Хтось при цьому навіть згадував Хрущова, а чи й Берія, і всі співчутливо хитали головами, проводжаючи поглядами охайно вбраного Білена, неспішно й поважно крокуючого до крамниці чи на пошту, чи до свого храму, якого уже двічі обкрадали бічі на чолі

із Захаром Курваєвим.

Коли ж з’являвся у крамниці, хтось обов’язково кидав репліку:

— Щось сьогодні банани несвіжі… - на що лунала відповідь:

— То візьми ананасів, чи ківі, чи кокоса!

— Та й вони… наче не вчора зірвані…

— Тоді почекай — будуть вибори, ми знову оберемо свого земляка, і в крамниці навіть хліба не стане… — і всі всередині, і знадвору голосно заходилися від реготу, наче дивилися телевізора, де на всіх каналах жартували виродки з «Аншлагу» або — ті ж самі потвори — із «Дзеркала».

Вілен Петрович все це сприймав мовчки, неначе його й не стосувалося, але якось, дочекавшись великої юрби біля крамниці і вислухавши звичайний діалог про несвіжі банани, сказав голосно, звертаючись до всіх і ні до кого:

— Дивлюся я на вас, дивлюся… і — жаль мені вас. А потім подумаю-подумаю: да і хер з вами!.. Бо якими були ви, такими і залишилися.

На що, вже через секунду почув:

— Ага!.. Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву!..

А десь збоку пролунало:

— Не жили ми добре, не будемо й починати!

І після цього Шерстохвостов ні на що не звертав уваги, лише вдома тіпався від люті, скажено виголошуючи промови перед телевізором, розмахуючи руками і кидаючи в’їдливі запитання в екранну юрбу, що стрибала і корчилася під розхристані голоси гурту «Ґвалтуючі Скрипки». Ті, у пропітнілих вкрай, блискучих наче засопливлених, циганистих сорочках, радісно сяяли за-шмурдяченими обличчями вихованців спецінтернату для неповноцінних ідіотів: