Читати книгу - "Сутінки"

Потім їхній соліст шморгнув зламаним носом-шнобелем, струснув ніколи не митим довгим волоссям що пахло двічі використаними підгузниками, самовдоволено посміхнувся і зник.

А його одразу ж змінив зачмоканий життям прицуцок, увесь гламурно занедбаний і неохайний.

Люто почухавши неголену пику (педикульоз?..) він заспівав зненавистю до перукарів у голосі кастрованого кота, захриплого від болю кастрації. І в тій пісні було щось і від Кафки, і від невгомонного Фрейда, і від Павлова з його безумовними рефлексами, і навіть з підручника по психіатрії, де — про сексуальні відхилення:

І розумілося нормальним: аби створити таку пісню, треба мінімум дві освіти — фізична і розумова. А ще — читати Місі Юкіому та Марукі Харукамі. А ще — народитися у потрібній сім’ї.

Ну, і, вкурити чогось… Аби закондубасило.

Та Вілен всього того не чув, бо горлав сам, запалюючись від запаленої культур-мультурою юрби на величезному екрані.

З часом сельчани звикли до свого мовчазного великого земляка, навіть залишили спроби випити з ним на якесь свято: він існував відлюдькувато, ні з ким без потреби не спілкуючись. При зустрічі вітався з усіма, але ніколи не робив зусилля поговорити, а на чужі спроби просто йшов собі далі.

З усіх Білена діставав лише його давній, на вухналь спитий недруг — Захар Курваєв, що, проходячи повз двір, горлав з-за паркану:

— А ну, віхаді, падла! Призідент сраний! Я тібьє харю твою паскудну враз поправлю, ніхто ньє пізнаїть! Давьол нас до ручкі і сам обосрался!

Але горлав лише здалеку, контакту уникаючи, а при зустрічі хутко пірнав у якусь щілину — видно, не забув того давнього спілкування, коли Шерстохвостов його «таки вклав».

Через кілька років про Білена Петровича раптом згадали, і в Сутінки стали навідуватися різні журналісти, телевізійники, фотокореспонденти. Бони хотіли спілкуватися з колишнім Правителем, розпитувати його, фотографувати. І спочатку він дав пару інтерв’ю, дозволивши зробити і знімки. Але коли прочитав те, що потім надрукували у вельми масовій яскраво-жовтій газеті, яка залишилася від комсомолу, закаявся більше розмовляти з кимось із преси. Хіба, з іноземцями. Бо він тих часописів не побачить, а як і побачить, то не прочитає, не знаючи мови.

А ще — якщо вони пишуть що хочуть, то нехай гроші платять за це! І відтоді погоджувався на інтерв’ю, лише упорядкувавши ціну й отримавши гроші, яких у нього вже давно було… негусто.

Ще потім до нього звернувся співробітник одного солідного московського видання, з пропозицією надрукувати саме у них ті мемуари, які — вони знають про це — він вже давно пише. Вілен Петрович туманно пообіцяв, вислухавши побажання, аби в текстах було… щось цікаве, що б захопило сьогоднішнього читача, який переситився всім. Запропонована сума була у євро, з чотирма нулями, і це Шерстохвостова надихнуло.

Якось, будучи у Києві, Шерстохвостов заїхав на книжковий ринок «Петровка» і в одній з «точок», прямо при вході, що нею керувала кручена як у кабанчика хвіст, та вкрай хитропика жіночка на ім’я Марина, несподівано трапив на книжку «Мені не повилазило» свого давнього знайомого — Володимира Кремешного. І так багато враз згадалося, що він купив книжку. Навіть за ту суму, за яку Марина продавала, як «…останній екземпляр, на всьому ринку більше немає!» А потім — от уже ж: як везе, так везе!.. — побачив у неї ж, збоку і високо вгорі, на полиці ще одну книжку цього ж Кремешного — «Легке пір’я» — товсту й важку, у темно-коричневій твердій палітурці під тиснену шкіру. І її купив теж, витративши останні гроші, але щасливий до нестями…

І розвалившись у м’якому автобусі, на який вишкріб усі монети по кишенях, Вілен Петрович до самих Сутінок читав, не відриваючись, високу й правдиву прозу досі невизнаного українського класика Володимира Кремешного, щиро вірячи, що колись автор таки отримає те, на що заслуговує.

Вже приїхавши додому і нашвидкуруч повечерявши, Шерстохвостов знову взявся до книжки і не ліг спати, доки не дочитав «Мені не повилазило» — і сміючись, хоч не вмів сміятися, і сумуючи, хоч сум був досі йому незнайомим… Бо Кремешний писав, як співав. Для глухонімих.

А весь наступний день, до самого вечора, читав запоєм «Легке пір’я», і йому здавалося, що це він сам написав цю книжку, про що мріяв колись, у своєму страшно далекому дитинстві, стікаючи соплями на теплій печі. Він дивився у вікно на палаюче сонце, що сідало за дерева, обіцяючи назавтра вітер, і з очей котилися скупі сльози, яких не було ніколи раніше, за все життя Білена.

Він читав у присмерку хати, напружуючи очі, але не відриваючись аби увімкнути світло, ловлячи останні проміні зникаючого сонця, майже відчуваючи слова, які вже не бачив, які ховалися і зникали в папері сторінок — бо то були слова, які міг сказати тільки він.

А коли скінчив і завмер виснажено, не в змозі навіть перегорнути останню сторінку, хтось поклав на його плече руку.

Вілен підвів голову і навіть не здивувався: поруч та позаду стояла мама. Його мама, яку він не згадував жодного разу за своє довге життя — ні в радощах, ні в горі. Його мама, яку він забув страшно давно, може, навіть до того, як народився.

Вона стояла у якомусь дивному м’якому світлі, що падало зверху: набагато молодша за самого Білена — як молодша сестра. Мама ніжно гладила його по голові, перебираючи своїми тоненькими м’якими пальцями медсестри кожну волосинку; торкаючи йому брови, очі,