Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

Ці три шари Олівінового поясу спочивають, як на подушці, на шару згущеного до рідкого стану газу гелію, що утворюється як продукт атомного розпаду.

І, нарешті, під оболонкою рідкого газу міститься земне ядро. Воно тверде, металічне, температура його близько двохсот сімдесяти трьох градусів нижче нуля, тобто температура світового простору.

Земне ядро складається з важких радіоактивних металів. Нам відомі два з них, які стоять у кінці таблиці Менделєєва, — це уран і торій. Але вони самі — продукт розпаду основного, невідомого досі в природі надважкого металу.

Я виявив його сліди у вулканічних газах. Це метал М. Він в одинадцять разів важчий за платину. Він має жахливу силу радіоактивності. Якщо один кілограм цього металу видобути на поверхню землі, все живе на декілька кілометрів навколо загине, всі предмети, вкриті його еманацією, світитимуться.

Оскільки питома вага земного ядра складає всього вісім одиниць (питома вага заліза), що завжди наводило на помилкову думку, начебто ядро залізне, і оскільки не можна припустити, що метал М міститься в ядрі землі, під тиском мільйон атмосфер, у пористому стані, то треба зробити єдиний висновок:

Ядро землі — порожниста куля чи бомба, з металу М, наповнена гелієм, який перебуває внаслідок страшенного тиску в кристалічному стані.

У розрізі земна куля така:

Метал М, що складає ядро землі, безперервно розпадаючись і перетворюючись на інші легкі метали, вивільняє величезну кількість тепла. Ядро землі прогрівається. За кілька мільярдів років земля має прогрітися наскрізь, вибухнути, як бомба, спалахнути, перетворитися на газову кулю, діаметром з орбіту, котру описує Місяць навколо Землі, засяяти, наче маленька зірка, і потім почати охолоджуватися й стискатися до розмірів земної кулі. Тоді знову виникне на Землі життя, через мільярди років з’явиться людина, почнеться стрімкий розвиток людства, боротьба за вище соціальне влаштування світу.

Земля знову весь час прогріватиметься атомним розпадом, щоб знову спалахнути маленькою зіркою.

Це круговерть земного життя. їх було незліченно багато і незліченно багато буде попереду. Смерті нема. Є вічне оновлення…»

Ось що прочитав Гарін у щоденнику Манцева.

Верхні краї шахти вкриті сталевою бронею. Масивні циліндри з тугоплавкої сталі спускалися в неї в міру її поглиблення. Вони доходили до того місця, де температура в шахті сягала триста градусів. Це сталося несподівано, стрибком, на глибині п’яти кілометрів од поверхні.

Зміна робітників та два гіперболоїди загинули на дні шахти.

Гарін був невдоволений. Опускання та клепання циліндрів гальмували роботу. Тепер, коли стіни шахти були розжарені, їх охолоджували стиснутим повітрям, і вони, застигаючи, самі утворювали могутню броню. їх розпирали по діагоналях ґратчастими фермами.

Діаметр шахти невеликий — двадцять метрів. Всередині вона являла собою складну систему повітродувних та відвідних труб, кріплень, мережі проводів, дюралюмінієвих колодязів, всередині яких рухалися черпаки елеваторів, — шківів, майданчиків для елеваторної передачі та майданчиків, де стояли машини рідкого повітря й гіперболоїд.

Усе набирало руху від електрики: підйомні ліфти, елеватори, машини. З боків шахти продовбували печери для складу машин та відпочинку робітників. Щоб розвантажити головну шахту, Гарін повів паралельно до неї другу, в шість метрів діаметром, — вона з’єднувала печери електричними ліфтами, що рухалися зі швидкістю пневматичного ядра.

Найважливіша робота — буріння — відбувалася погоджено з дією променів гіперболоїдів, охолодженням рідким повітрям та відчерпуванням породи елеваторами. Двадцять гіперболоїдів особливої будови, які брали енергію від вольтових дуг з вуглинами із шамоніту, пронизували і розплавляли породу, струмені рідкого повітря вмить охолоджували її, і вона, розпадаючись на найдрібніші частинки, потрапляла в черпаки елеваторів. Продукти горіння і пари вивітрювали вентилятори.

Палац у північно-східній частині Золотого острова збудовано за фантастичним планом мадам Ламоль.

Це була величезна споруда із скла, сталі, темно-червоного каміння й мармуру. Вона мала п’ятсот залів і кімнат. Головний фасад з двома широкими мармуровими сходами виростав з моря. Хвилі розбивались об східці й цоколі по боках сходів, де замість звичайних статуй або ваз стояли чотири бронзові ґратчасті вежки, що підтримували позолочені кулі, — в них були заряджені гіперболоїди, котрі загрожували підступам з океану.

Сходи бігли до відкритої тераси, — з неї два глибоких входи, укріплені квадратними колонами, вели всередину будинку. Весь кам’яний фасад, трохи нахилений, як на єгипетських будовах, скупо оздоблений, з високими, вузькими вікнами і плоским дахом видавався суворим і похмурим. Зате фасади, що виходили у внутрішній двір, у квітники повзучих троянд, вербени, орхідей, квітучого бузку, мигдалю та лілієвих дерев, були збудовані розкішно, навіть кокетливо.

Двоє бронзових воріт вели всередину острова. Це був будинок-фортеця. Обік нього на скелі височіла на сто п’ятдесят метрів ґратчаста вежа, з’єднана підземним ходом зі спальнею Гаріна. На верхньому майданчику її стояли потужні гіперболоїди. Броньований ліфт злітав до них од землі за кілька секунд. Усім, навіть мадам Ламоль, було заборонено під страхом смерті підходити до підмурка вежі. Це був перший закон Золотого острова.

У лівому крилі будинку містилися кімнати мадам Ламоль, у правому — Гаріна та Роллінга. Більше тут ніхто не жив. Будинок мав призначення на той час, коли найбільшим щастям для смертного буде одержати запрошення на Золотий острів і побачити чарівне обличчя повелительки світу. Мадам Ламоль готувалася до цієї ролі. Справ у неї було сила-силенна. Створювали етикет ранкового вставання, виходів, малих і великих прийомів, обідів, вечер, маскарадів та розваг. Широко розгорнувся її акторський темперамент. Вона любила повторювати, що народжена для світової сцени. Охоронником етикету призначено відомого