Читати книгу - "Комашина тарзанка"

І хоча Маркіян так і не наважився показати цей приспів Ляні, вона все одно довідалася, потай образилася на Маркіяна і викреслила вірш із зошита із написом «Твори» на обкладинці.

Період творчої кризи минув, і МАМЛЯ, точніше МАЛЯ повернулася до сценарію свого перформансу, залишивши музичну частину в руках якщо не професіонала, то у кожному разі набагато досвідченішого за них Маркіяна. Після досить тривалих суперечок усі погодилися, що ідея для поетичної п’єси не мусить бути якась надто вже конкретна, тому можна залишити все як є і зробити композицію музично-поетичною. Тобто основу сценарію складатимуть пісні Маркіяна на слова Анни, які виконуватиме вона сама, до них додаватимуться пісні Маркіяни на її ж слова і її ж музику (потай розкритиковану Маркіяном, про що знала тільки Анна), на тексти Яніни Маркіян обіцяв придумати ще кілька композицій, і вона також мала би співати їх зі сцени. Без музики залишалася тільки Ляна, але вирішили, що це не проблема, оскільки вона все одно не співає, то просто прочитає свої тексти, і це навіть урізноманітнить усю імпрезу.

Ляна радо погодилася, бо комплексувала не лише з приводу відсутності музичного слуху, а й через те, що ніколи не грала в жодній самодіяльності. Якщо не рахувати шкільні ранки, на яких вона декламувала вірші, а рахувати їх не можна, бо хто ж не декламував віршів на шкільних ранках свого піонерського та комсомольського дитинства, безнадійно просяклого випарами спареного молока зі шкільних їдалень, мастики до підлоги та порошку хлорки, що старанно виконував свою майже символічну функцію і створював ілюзію чистоти, забиваючи органічний сморід дитячих туалетів смородом неорганічним.

Комплексувала Ляна і через штучні квіти у вітальні своїх батьків, з яких мама щосуботи примушувала її витирати пил. Через город і дачу, на які її примушували їздити, тоді як Маркіяна та Яніна ходили з батьками до філармонії, де у них був абонемент, а після філармонії – на каву до майстерень художників, про існування яких ні Ляна, ні її батьки не підозрювали. На дачу батьки Маркіяни та Яніни також їздили, але тільки для того, щоб посмажити шашлики і позбирати яблука в сезон, окрім дерев на їхніх ділянках росла ще трава, яку вони не підстригали.

Ляна розуміла, що рано чи пізно їй доведеться запросити до себе додому товариство, наприклад на день народження, і тоді всі побачать це. Побачать жахливий кришталь за склом, безкінечні, ніким ніколи не читані і старанно вишикувані на полицях за кольором і розміром томи Вадима Собка, Михайла Стельмаха та Павла Тичини пізнього періоду творчості, серед яких самотньо виділяється золотим тисненням перший том Джека Лондона, взятий на макулатуру (талони на решту томів у мами витягли з сумки разом із гаманцем), і два томи Євгена Гребінки. Ляні Джек Лондон був ближчим за Гребінку, хоча це і не виправдовувало такого недолугого вибору, фактично відсутності вибору. Це було не до порівняння із дубовими столами та шафами у помешканнях батьків Маркіяни та Яніни, де не було ніяких «стєнок» і синтетичних килимів на стінах, а лише масивні антикварні креденси та полиці з книгами, квіти тільки живі і тільки у керамічних вазах, ніякого кришталю, на стінах – оригінали картин сучасних художників.

Хоча всі вони мешкали у висотних новобудовах, батьки Маркіяни та Яніни опинилися там випадково. Вони не отримали помешкання у центрі міста з високими стелями, п’єцами та мідними, ще австрійськими, рукомийниками тільки тому, що відразу після одруження посварилися із батьками і вперто вирішили «як усі» стати в чергу на квартиру, замість того щоб скористатися батьківськими зв’язками. Та й район, де мешкали Маркіяна та Яніна, вважався престижнішим за той, де отримали квартиру батьки Ляни. Хоча причини цієї престижності і виглядають достатньо загадковими, бо як тоді, понад п’ятнадцять років тому, так і тепер ліфт у їхньому будинку працює нерегулярно, а дертися на тринадцятий поверх, де мешкали Маркіяна та Яніна, потрібно сходами, що ведуть крізь неосвітлені нутрощі сходової клітки, смердючі і моторошні, попри незвичну для таких будівель наявність балконів, вийти на які можна просто зі сходів. Ці балкони чомусь додавали сходам ще більшої моторошності, напіврозтрощені і позбавлені стекол двері від них тужливо гойдалися на єдиній завісі, вискрипуючи чи то погрози, чи то попередження, а вітер несподіваними поривами закидав звідти пригорщі холоду, мряки і липкого невитравного бруду.

Те, як виглядало всередині помешкання батьків Ляни, було не до порівняння із карпатськими ліжниками, якими накривали свої ліжка Маркіяна та Яніна, ці ліжники тоді ще не стали предметом кічу, який продають на кожному базарі і просто на вулицях, їх було важко дістати, і вони цінувалися людьми з хорошим смаком на відміну від штучних квітів, які так подобалися Ляниним батькам. Не кажучи вже про бібліотеки. Томи і томи, полиці і шафи, цілі кімнати світової та української класики, якихось ніколи раніше не бачених Ляною польських видань, альбомів із репродукціями, платівок із рідкісними записами. Навіть закрутки у них були якісь інші, як здавалося Ляні, вишуканіші і не такі приторно солодкі. Тільки кавовий та яєчний лікери їхні мами робили за тим самим, вирізаним із журналу «Здоровье», рецептом. Це чомусь трохи заспокоювало Ляну.

Часом, коли вони бували у Маркіяни, до її батьків приходили гості, і з сусідньої кімнати було чути уривки розмов. Це були зовсім інші розмови, ніж ті, до яких Ляна звикла під час застіль у неї вдома. Тут не розповідали анекдотів про чукч і про те, що «приходить чоловік додому, а жінка з коханцем…», а ділилися враженнями від поїздок. Найчастіше по Карпатах. Ці враження теж були зовсім незвичними для Ляни, точніше, незвичним було те, що хтось взагалі звертає увагу на такі речі. Наприклад, батько Яніни, який тепер жив із мамою Маркіяни, розповідав про гуцулку, яку бачив десь біля Косова, вона стояла у розкішній вишитій сорочці, кептарику, а замість запаски у неї була якась імпортна нейлонова шмата у великі ядучо жовто-червоно-зелені квіти, з-під шмати визирали сині спортивні штани і кеди. А батько Маркіяни, який тепер мешкав із мамою Яніни, розповів про гуцула, який приїхав до міста продати тайстру, кілька старовинних топірців і шкіряний пояс, а на всі гроші накупив штучних квітів та крепдешину на подарунки, «бо то файне». Усі сміялися, а Ляні хотілося плакати від різкого відчуття несправедливості, яке закололо її