Читати книгу - "Комашина тарзанка"

Хоча, можливо, кололо її від трохи заміцного кавового лікеру, що вони пили його разом із дорослими. Тут, у селі, під час фольклорної практики, вони також готували собі кавовий лікер. Щоправда, кави у них було мало – лише одна бляшанка розчинної індійської, тоді нерозчинна кава траплялася ще достатньо рідко. Пили переважно розчинну, яку теж було непросто дістати. Порошок розтирали із великою кількістю цукру, кількома краплями води та шматочком цитрини, заливали окропом, а в охолоджений напій вливали спирту або горілки.

Літрового слоїчка спирту, який батьки дали із собою Маркіяні з медичною метою, мало вистачити на всіх для двох тижнів щонічних чувань над писанням п’єси. Тому використовували інспіруючий напій вкрай економно, і «кавовий лікер» виходив у них лише трохи темнішим за звичайну воду і на смак аж ніяк не кавовим і не спиртовим, зате дуже солодким.

Цукор у селі дефіцитом не був навіть у цю гарячу пору закруток. Окрім цукру і солі, асортимент сільського продмагу із криво прибитими дерев’яними полицями доповнювали сірники і самотня пляшка оцту. Двічі на тиждень завозили хліб, і тільки тоді це приміщення по-справжньому ставало схожим на магазин, переважну більшість часу виконуючи роль місця зустрічі місцевих п’яниць, які, мабуть, приходили не просто так, і для них у підсобці відкривалися ширші перспективи, ніж для відвідувачів із «білого входу», не кажучи про практикантів.

Але важливим був не смак і навіть не стан алкогольного сп’яніння, досягнути якого їм так ніколи і не вдалося, а сам ритуал. Тому вони щовечора сідали за колективне писання п’єси навіть після того, як закінчилися запаси кави і спирту, і страшенно пишалися цим, як вони називали «феноменом колективної творчості». Часом на Анну з Маркіяною находило натхнення, вони забирали у Маркіяна гітару і самостійно намагалися покласти на музику свої вірші. Переважно у них виходили довгі тужливі пісні, які вони вимагали від Маркіяна підбирати на гітарі «переборчиком», а не синкопою, хоча він явно віддавав перевагу синкопі, а до переборчика ставився зневажливо. Для Ляни, яка не мала не лише музичної освіти, а й слуху, усі ці дискусії були малозрозумілими, вона більше здогадувалася з інтонацій, ніж із діалогів, у яких постійно траплялися незнайомі їй слова. Мелодії Маркіяна їй подобалися більше, хоча вона ніколи не наважилася б сказати про це вголос, аби не настроїти проти себе дівчат.

Найбільший сценічний досвід у їхній компанії мала, без сумніву, Анна. Її мама колись була солісткою столичної опери, куди потрапила не лише завдяки впливовому коханцю, тоді без впливових зв’язків нікуди не можна було потрапити, а й завдяки рідкісному колоратурному мецо-сопрано. Але через кілька років дуже успішної кар’єри і гастролювання за кордоном неплановано завагітніла від того ж коханця і не погодилася на його пропозицію позбутися дитини. Після важких пологів вона втратила голос і поїхала вчителювати до сільської музичної школи, хоча коханець пропонував влаштувати у тепле місце в столиці. Ця драматична історія не лише наповнила наскрізним трагізмом існування Анни та її матері, а і вирізнила їх серед оточення, принаймні так мама змалку виховувала Анну, плекаючи в ній відчуття обраності, інакшості, необхідності виконати таємничу місію, яка зробить її існування змістовним.

Вечорами вони з матір’ю часто вбирали вечірні сукні кольору кави з молоком, розпускали волосся, мама Анни сідала до роялю (одна з небагатьох згадок про минуле), і вони співали кілька годин підряд. Анна успадкувала від матері абсолютний музичний слух, але голос її був звичайним сопрано, хоча і добре поставленим та гнучким. Мати Анни співала тепер слабеньким мецо-сопрано, і близько не володіючи колишнім діапазоном. Колір їхніх однакових суконь був трохи світлішим за колір шкіри, на шиї кожна з них носила разок справжніх перлів, як Анна, так і її мати мали гладеньку шкіру світло-шоколадного кольору, темно-русяве ледь хвилясте волосся і яскраво-голубі очі. Навіть якби вони зовсім не вміли співати і не виділялися серед оточення ніякими іншими талантами, така незвична зовнішність примусила б односельчан ставитися до них якщо не з пошаною, то принаймні з побоюванням, як традиційно трактували надто гарних або несхожих на інших жінок.

Час від часу у розмовах про Анну та її матір виринало сказане майже пошепки «відьма», але це траплялося рідко, та і говорили про них нечасто, ще рідше говорили з ними, вони існували самотньо (чи усамітнено?), відокремлені від усіх своєю несхожістю. Ніколи не сперечалися із сусідами про межі свого городу, не радилися про те, яке насіння краще купувати, як вигодовувати курчат чи свиней. Та і не було у них ні курчат, ні свиней, ні навіть поля, єдина хата в селі без господарки, єдина хата, у якій ціла кімната була заповнена полицями з книгами. Мати Анни привезла із собою в село окрім рояля велику бібліотеку, успадковану від дідуся-архітектора. Ще дитиною Анна страшенно любила гортати старі книги у масивних твердих обкладинках, вдихати їх солодкавий запах, до якого примішувалося щось гіркувате і чомусь асоціювалося із небаченим нею тоді ще мигдалем, спостерігати, як підіймаються вгору порошинки над сторінками, і розглядати малюнки.

Однією з її улюблених книг стало якесь подарункове видання «Дон Кіхота» 60-х років російською мовою з репродукціями ілюстрацій Доре. Книга мала альбомний формат, тонкий глянцевий папір з приємною легкою жовтизною, ілюстрації були прикриті листками молочно-прозорого тонкого паперу, що його вони називали калькою. На такому папері вона вчилася обводити контури малюнка, підставленого знизу, а її мати зберігала вирізані з такого паперу викрійки старомодних фасонів одягу, зроблені тіткою, яка померла ще до народження Анни.

Мати Анни не любила готувати, і ця байдужість до всього, пов’язаного з домашнім господарством, передалася Анні. Вранці і ввечері вони харчувалися канапками із чаєм або кавою, в обід мама часом варила зупу з готових горохових брикетів і страшенно тішилася всім новинкам швидкої кулінарії, які потроху просочувалися до їхнього села з-за польського кордону. Кілька разів на місяць Анна з мамою їздили до райцентру і привозили звідти цілі торби, напаковані консервами, макаронами, крупами (вони єдині в селі закуповували крупи та цукор кілограмами, а не мішками), паперовими торбинками з приправами, бульйонними кубиками, розчинними зупами та іншими доступними напівфабрикатами.

Коли Маркіян вперше залишиться в гуртожитській кімнаті Анни вечеряти і запропонує приготувати картопляне пюре до принесеної ним печеної курки, Анна лише зниже плечима і скаже, що це неможливо, бо у неї немає торбинки з порошком для картопляного пюре. Здивований Маркіян покаже їй на картоплю, майже запліснявілу у шафці,