Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Давніше майстер відповідав за кожну річ, що виходила з-під його рук, навіть за шило, не кажучи вже про чоботи. Кожна річ мала своє лице. Нині безликі речі творять безликі люди і навпаки. Але гріх було б сказати, що такий стан остаточний. Людина не може миритися з безликістю. Вона мучиться від того, часом не здогадуючись про причину власної і чужої байдужості. Шукає самотності, а потім виходу з неї. Шукає розривки, хай навіть то буде збирання марок чи купівля речей. З одного боку, прагне дорівнятися до інших, а з другого — лишити собі хоч трохи власного лиця. Тому не треба судити людину, котра шукає, як і ту, котра не знайшла нічого і завмерла. Може, вони повірять колись у свій острів.

Мене тягне до вас тому, що зберегли незмінною людську сутність: створили дім і сім’ю, захищаєте їх, коли весь світ розпадається і гниє, пильнуєте, щоб не зірвало бурею дах і не похитнулись стіни, шануєте вмерлих і споминаєте їх… Маєте землю під ногами, навіть тепер, коли не кожен селянин пам’ятає, що топче прах своїх предків.

Орест

А коли нашу вулицю зметуть бульдозерами?

Перевізник

Щось мусить лишитися у серці, бодай почуття власної гідності. Колись цілі народи переселялись з місця на місце. Ті, котрі не берегли роду, зникли з лиця землі. Так і кожна окрема людина, ставши безрідною, стає безликою, бо все на світі скріплене кров’ю поколінь. Чи годиться визнавати власне безсилля перед стихією? Певно, що це непорядно. Ви не хилитесь за вітром, який сьогодні дме зі сходу, завтра — з півдня, а позавтра ще звідкись. Якщо вам скажуть: продай хату й поселись у центрі, де зручніше, то ви цього не зробите, бо негоже продавати рідний дім заради ванни, газу й каналізації. Коли скажуть: ви обмежені й не сучасні, то хто з вас стане бити себе в груди й обіцяти, що зміниться? Бо це той же вітер. Людяність і милосердя — завжди сучасні.

Степан

А що ж буде з нашими дітьми? Вони ж слабкі.

Климентій

Бо ми в них не віримо.

Перевізник

Золоті слова, Климентію! Якщо не віриш нікому, то захитається віра в себе. Із тисяч зерен, посіяних абияк, поверх землі, сходять лише одиниці, а ті, що любовно прикриті родючим грунтом, сходять усі. На жаль, мушу вас покинути. Час мені йти, бо вже пізно.

Климентій

Ти ж іще прийдеш до нас, правда?

Перевізник

Так, коли буду вам потрібний. Я ж зустрічаюся і з щасливими, і з нещасливими, з бездомними і влаштованими якнайзручніше…

Степан

Дуже дякуємо тобі, Перевізнику. А для нас, друзі, ще не пізно. Може, підемо до Йосипа, все ж трохи розрадимо чоловіка?

І Перевізник, попрощавшись, рушив темною вулицею. У повітрі ще з суботи пахло димом від паленого листя. Кожного разу цей дим нагадував йому щось інше. Деколи весну, як по селах білять хати і згрібають у садках торішнє листя, що вже не має запаху мертвої рослинної плоті, деколи сморід горілого сміття з урн, що спалахувало від непогашеного недопалка, але завжди дим, вогонь нагадували йому вечір.

— Я думаю, — сказав Орест, дивлячись у темряву, — що наш Перевізник — дуже одинокий чоловік і через те беззахисний. А раз його ніхто не захищає, то він мусить боронити інших…

Будь добр ко всем. Не обидишь и врага своего, естли хоть мало узнать себе потщишься.

Бесідники: Перевізник, Ольга, Едуард, Марко, Федір.

Зимою на нічному вокзалі ніде яблуку впасти. Десь під ранок стає вільніше. Можна подрімати, якщо ти нікуди не їдеш і нізвідки не приїхав. А згодом сісти в трамвай чи тролейбус і почати подорож по чужому місті, в якому ти опинився хтозна-коли, так і не зумівши відшукати притулку. Ця подорож — кільце, котре звужують втома, байдужість, самотність. Вона, здається, триватиме вічно, бо ти переконаний, що твої втома, байдужість, самотність не впадають у очі, якщо ти не чиниш нікому зла, не посягаєш на чужі притулки, врешті-решт, нічого не потребуєш, бо найголовніше носиш з собою — неповторне лице нещасливця, на яке не вдягнеш маски.

Та одного разу коло звузиться настільки, що тебе затримає міліція, і ти покинеш це місто, щоб переїхати