Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Згадалося: «… Ми пройшли на видноті безлюдного острова Різдва, схожого трохи обрисами на наш Гохланд». Це писав колись Гончаров. Що ж, в 1853 році, коли повз нього пропливав фрегат «Паллада», острів справді був не заселеним: хоч землі ці відкрито ще в середині XVII століття, і з 1888 року тут з’явилися перші поселенці.

Острівець, що лежить у так званій субекваторіальній кліматичній зоні, відрізняється благодатним кліматом. Температура не піднімається вище 37 градусів тепла і не надає нижче 19 градусів тепла. Вічне літо. Північно-східний мусон та шквали приносять жадану прохолоду. Під густими тропічними зливами рослинність буйно пнеться вгору, щедро розквітає. Жити в такому кліматі — насолода. Поселенці — вихідці з Малайї — ще в ті далекі роки розчистили від джунглів прибережні землі, розбили плантації під какао, кофе, перець.

Може б, отак і понині займалися вони натуральним господарством, як займаються мешканці інших островів. Та несподівано все різко змінилось. Ніхто вже не звертав уваги на відвойовані в джунглів ділянки — вони знову заросли хащами. До острова частіше й частіше підходили кораблі, привозячи нових і нових поселенців. І — закипіла робота! По всьому острову почали копати каньйони — лихоманка, подібна до тієї, що охопила в ту пору і золотоносний Клондайк. Хоч тут і не було золотих розсипів» проте колонізатори неабияк зацікавилися островом. Тут виявились інші багатства — фосфати, з яких виготовляють добрива.

Ця знахідка і вирішила долю острова Різдва: він став базою постачання цінної сировини для Австралії та інших капіталістичних країн. Збудували пірси, вузькоколійку, викопали нові кар’єри. Фосфатна компанія, котра стала господарем острова, по всіх усюдах вербувала легковірних добровільців, обіцяючи їм золоті гори. Та ілюзії розвіювались, як тільки люди потрапляли на цей берег.

Так залишилося й понині.

Їх три брати, чорногорці. Юрій — найменший. Двоє працюють в Австралії, а Юра ось уже другий рік на острові. Гадав: заробить грошей і повернеться до Югославії. Та надії не справдилися.

— Останні штани доведеться продати, щоб тільки до Австралії доїхати, а як у Югославію — не знаю, — гірко посміхнувся чорногорець.

… Ми залишили робітничий виселок і рушили до будинку резидента. Щоб дістатися туди, слід пройти довгий тунель, споруджений серед гір. Праворуч скелі різко обриваються до океану; ліворуч — складені, уступ за уступом, гори; тут же серед лісової гущавини — білий будинок. Хоч. зовні він і не схожий на середньовічний замок феодала, але й місцем, і неприступністю це не що інше, як фортеця. Ген за будинком на широкій терасі до океану виткнули гармати чорні жерла. Що — залишки давнини, часів піратства? Та ні. Гармати сучасні, бойові.

Виходить господар — сивоголовий літній англієць, володар острова. Запрошує в дім. Переступаємо поріг, вмощуємось у зручних кріслах. Вітає з прибуттям. Частує віскі, на закуску екзотичні страви: одні гострі, пекучі, приправлені всілякими спеціями, інші занадто солодкі, не звичні нашим смакам. Кривлячись, їмо, аби не образити господаря.

З уст резидента не сходить люб’язна усмішка. Тепер усі вони джентльмени, зразок вишколеності. Проте це не заважає бути колонізаторами.

І Юрій розповів:

— Нас було троє. Якось ми копали котлован. На розробках часто бувають випадки каліцтва: тому руку розчавить, а того й на смерть приб’є. У нашому селищі ви стрінете чимало літніх людей-інвалідів. Того разу сталося страшне: новозеландця Раймонда, з яким ми працювали, під час обвалу засипало землею. Хоч я й залишився з напарником, та нічим не допомогли Раймондові! З нами — самі лопати. Копай хоч десять днів — не доконаєшся. Я побіг на сусідню розробку. Там працював екскаватор, розказав про нещастя. З десяток копачів одразу кинулися в наш котлован. Та й вони не могли допомогти нещасному. А без дозволу управляючого чи резидента екскаватор ніхто не мав права взяти. Машиною дісталися до висілка. Резидент вислухав, розвів руками: мовляв, що вдієш — стихія. Екскаватор! Не варто чіпати. Он судно підійшло, треба вантажити… За кілька днів, коли у котловані почали — вести глибинну вибірку, знайшли нашого товариша. Земля була пухка, і, видно, він довго боровся за життя. Та вирватися з пастки не зміг. Тоді на острові відбувся страйк. Але в нас уміють розправлятися з бунтарями…

Ось вам і лагідність, і усмішка!

Кількома машинами їдемо в джунглі, до фосфатних розробок. Вабливий край! Буйнозелена повінь лісів розлилася довкола — з гір у низини. Росте лапата фаєна — як наша акація, тільки замість колючок — довгі м’які стручки, кущисті деревця віялом розкинули подібне до фікусового листя.

Ми зупинилися на розлогій галяві. Всюди кущиста травиця.

— Що воно? — запитую.

— Фег, — відповідає шофер.

Фег то й фег, але зернятка — точнісінько вовча ягода. А ця ось їстівна, так звана сепора, остров’янин пропонує поласувати нею: схоже на грушу-дичку, навіть смак терпкий і кислий.

У повітрі п’янкі, солодкуваті пахощі. Цвітуть квіти, дерева, трави; цвіте щонайменша билинка. Вдихаю глибоко, з насолодою пахощі.

Яка краса, яка благодать! Рожеві, схожі на квітки мальв, дзвоники хібіскуса, лісові плумерії. Від пряних пахощів відчуваю легке сп’яніння, як буває від склянки шампанського. Земля в цвіту, казкової зваби земля! А мені хочеться іншої зваби!.. У нас в кінці городу в березі густі очерети. Там у надвечір’я, коли сонце котиться за далекі скирти торішньої соломи, галасливі очеретянки озиваються стодзвонно. І легкий шепіт вітерця в травах, і плескіт хвиль — симфонія моєї. землі, її материнська ласкавість, принада її. Я так люблю, коли в надвечір’ї пахнуть чорнобривці!

І ось тепер із цієї повені незбагненних пахощів я вловлюю знайоме, рідне. Так, це вона — берізка, прогріта спечним жнив’яним сонцем, польова квітка! Запитую, як зветься.

— Фанджі-пані, — каже чорногорець.

— Зриваю квітку далекої родички нашої берізки.

Ідемо далі. Стрімкі гори, улоговини; хащі пралісів, а то й зовсім молоді гаї…

— Саксонська Швейцарія, — мовить Вікторія і запитує:— А ви не бували у Баден-Бадені?

— Ні, не бував!

От люди!