Читати книгу - "Зоряні крила"

Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.

Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.

Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.

— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.

Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.

— Що з нею? — запитав він.

— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.

— Ні, слід, — перекопано сказав Крайнєв.

— Можливо, так, — погодився лікар, — спробуємо.

Вони знову зайшли до палати, де в ліжку лежала Ганна. На тихий скрип дверей вона поворухнулася, глянула на Юрія Крайнєва і раптом закричала:

— Не хочу! Не хочу!

— Це я, Ганно, це я, — кидаючись до хворої, проговорив Крайнєв.

Важке ридання в цю мить вирвалося з грудей Ганни Ланко. Воно ніби корчами зводило все її тіло, стискало груди.

— Не хочу, — все ще чулося крізь ридання.

Потім настала тиша. Заснула хвора чи знепритомніла — Юрій зрозуміти не міг.

— Я побуду з нею тут, — попросив він.

— Ні, — відповів лікар, — це тільки зашкодить, але завтра приходьте неодмінно.

Крайнєв знову пішов з лікарні, не знаючи, на що йому слід сподіватися.

А наступного ранку лікар сказав, твердо дивлячись в очі Юрія Крайнєва:

— Будемо говорити чесно, Юрію Олександровичу. Якщо організм витримає таке нервове потрясіння, яке йому зараз доводиться переживати, якщо витримає цю лихоманку і температуру, то я майже певен, що Ганна Ланко одужає.

— Мені можна до неї?

— Ні, я сам попрошу вас прийти, коли буде можна.

Цілий тиждень марно приходив до лікарні Крайнєв. Цілий тиждень у відповідь на всі прохання лікар тільки хитав головою. Нічого не можна було сказати певного про здоров'я Ганни Ланко. Але одного ранку, вже на другому тижні, лікар, ще вагаючись, сказав:

— Давайте спробуємо до неї зайти.

Знову несучи в грудях майже оніміле серце, зайшов Юрій у знайому палату. На великій білій подушці чітко вирізнялося бліде обличчя Ганни. Як же воно змарніло, схудло, ніби спалила його пропасниця…

Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…

— Ти? — несподівано тихо і кволо сказала вона. — Це ти?

— Я, Ганно, я, — поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.

— Що з нею? — схопився Крайнєв. — Вона заснула?

— Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком — вона одужає. І навіть досить скоро одужає.

Лікар говорив чистісіньку правду, але багато в чому ще помилявся: Ганна одужувала не так скоро, як хотілося Юрію Крайнєву. Повільно, повільно, ніби загальмовані, починали працювати нерви, поверталася пам'ять, з'явилася усмішка.

І вперше побачивши цю усмішку і повіривши в одужання, Крайнєв упав перед ліжком на коліна і сказав:

— Ганно, коли б ти знала, яка ти мені дорога!

Поїзд покидав Севастополь. Помалу попливли назад вікна вокзалу, і приглушено стукнули на першому стику рейок колеса. По довгому жовтому коридору, встеленому пружною доріжкою, Марина дійшла до свого купе. Відчинила двері, зайшла і тихо опустилася на диван.

За вікнами пробігали темні тунелі, урвища гір, непрозора вода зеленої бухти. Швидкий поїзд Севастополь — Ленінград мчав на північ. У затишному вагоні прямого сполучення сиділа Марина, і глибока туга хмарою облягала її серце. Підводитися, розкладатися, влаштовуватися зручніше для далекої дороги пс хотілося.

Так сиділа вона на дивані, згадуючи події останніх днів. Тут було що згадати. Юрій Крайнєв кількома словами про марність зроблених винаходів збив, сплутав, розламав усю лінію її життя…

Але згодом, заспокоївшись, Марина почала розуміти, що інакше не міг вчинити Юрій Крайнєв. Інколи приходила думка про те, що йому навіть слід подякувати. Справді, він же врятував її від продовження нікому не потрібної роботи.

Проте почуття подяки до Юрія Крайнєва не могла знайти в своєму серці Марина. У почуттях її, у думках панував неймовірний хаос, і сама розібратися там вона не могла.

Найбільш образливим і болючим здавалося тс, що на якийсь час вся робота її мусила залежати від Крайнєва. Справді, коли вона почне винаходити щось нове, ще далі удосконалить свого літака, то де гарантія, що в інституті, де працює Юрій Крайнєв, вже давно не зробили подібних винаходів.

Вихід із цього становища, звичайно, був. Треба просто їхати до Києва, з'явитися до Крайнєва і ставати на роботу під його керівництвом.

Ні! Тисячу разів ні! Вона поїде в Ленінград і знову візьметься за роботу. Вона винайде нові конструкції і нові принципи…

«А потім виявиться, що все це вже давно винайшов Крайнєв», впліталося в її думки.