Читати книгу - "Зорі падають в серпні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На старому самоскиді не було запасного колеса, і коли одного разу спустила камера і Юрій став серед дороги знімати колесо, щоб заклеїти його, біля нього за короткий час зупинилося кілька машин. Шофери допомагали одгвинчувати гайки, хтось приніс домкрат, хтось металеву щітку, і ніхто не питав, що Муратову потрібно, — несли, в кого що було. Василь Гавриш зупинився на хвилину, зняв своє запасне колесо, підкотив до Юркової машини.
— Одягай готове, клеїти потім будеш, — сердито сказав він.
— А ти ж як… без запасного?
— У мене гума добра, — відказав Гавриш і крикнув шоферам — Кінчай, хлопці, возитися. Поїхали!
Хтось поміг Юркові накинути на гвинти нове Василеве. колесо, і машини помчали до кар'єру. Юрій став серед дороги з ключем в руці і довго дивився їм услід, здивований і вдячний, нижня губа його злегка затремтіла.
Після цього випадку Муратову дуже хотілося якось віддячити новим своїм товаришам. Така нагода скоро трапилась. Він уже поставив свою машину, коли до нього підійшов Борис Соловей — його напарник, що мав змінити Юрія і працювати в другій зміні: каміння на греблю возили цілу добу.
— Розумієш, — сказав Соловей, знявши картуз і чухаючи потилицю. При цьому брови він підняв, лоб наморщив і став дуже смішним. — Сьогодні великий концерт дають столичні артисти. Моя чорнява, — він почервонів і для чогось підморгнув Муратову, — взяла квитки. Так, може, ти виручиш! Попрацюєш за мене кілька годин? А то… — він розвів руками. — Доведеться тобі йти з нею на концерт.
— Я з великою охотою. — Юрій знову поліз у кабіну.
— Потім я за тебе відроблю.
— Ну, що ти! — відмахнувся Юрій. — Іди, гуляй. Мені не скоро, мабуть, доведеться ходити на концерти.
— Ну, пока, — Соловей потиснув йому руку. — Так я після концерту…
— Нічого не треба! — обірвав його Юрій. — Дивися вже за своєю чорнявою.
Муратову найкраще було на роботі. Він навіть зрадів пропозиції Солов'я, бо увечері, коли Ференчук і Гавриш підуть у клуб, а він лишається сам, до нього підступають тривожні думки. Він починає думати про те, що живе тут ворогом, що можуть якось викрити його, що так вічно продовжуватись не буде. Взагалі всі думки про свою долю, про те, що незабаром має з'явитися Кенгуру і треба буде починати справу, заради якої він сюди приїхав, вдень, на роботі не здавалися такими тривожними, але варто йому лишитись на самоті, як його охоплював розпач. Хотілося кинути все оце і тікати звідси, щоб не бачити оцих усіх людей, що ставляться до нього так уважно, так привітно.
А на роботі про це якось не думається. Тут усе здається простішим, тут і сам він себе почуває своїм. І Муратов залюбки приймав пропозиції товаришів і працював за кого дві години, доки той в кіно сходить, за кого цілу зміну. Шофери — народ молодий, у всіх у них були дівчата, або, як вони їх називали, «чорняві», хоч не в одної з них були сині очі і волосся біле, як льон.
Муратову все більше й. більше подобалися ці прості задушевні люди. Навіть в оцій манері називати наречених «чорнявими» було щось миле, щось співзвучне йому. Він пригадував, що батько так частенько називав матір.
Йому подобалося їхати в колоні, особливо вночі, коли ти освітлюєш фарами кузов передньої машини і в твою кабіну теж ллється світло задньої машини, і тоді здається, що з усіма людьми ти зв'язаний оцими променями міцно з одне ціле. Він знаходив дивну і незрозумілу привабливість в тому, щоб приїхати в гараж на обідню перерву і на коротке запитання Трощенка:
— Ну як там?
Відповідати:
— Сьогодні ми зробили по вісім ходок.
Це йому нагадувало перші дні перебування в школі, коли він, першокласник, повернувшись додому, говорив матері:
— А нам сьогодні задали отаку задачу.
Або:
— А ми завтра йдемо на екскурсію.
Оте «ми» незрозуміло хвилювало його тоді восьмирічним хлопцем тому, що за ним стояв цілий клас, школа. Це слово робило його дорослим, соліднішим. Так само незрозуміло, тільки якось по-новому, хвилювало воно й тепер, і, прокидаючись ранком, він думав про нових товаришів, про роботу з приємністю і йшов у гараж поспішаючи, наче боявся не застати там ні людей, ні своєї машини, ні немудрої своєї роботи.
Одного разу прийшов до них у гараж огрядний сивий чоловік у вишитій сорочці із сірого полотна і в полотняному картузі, зшитому на військовий зразок. Привітавшись, він сів за стіл поміж шоферами, які перед зміною снідали, пожартував, поглузував над Трощенком з приводу того, що гуму для коліс, вислану із Ярославля на адресу його автороти, перехопив гараж сусіднього будівничо-монтажного управління. Трощенко ворушив вусами й хмурився:
— Самому начальникові дзвонив, обіцяв вияснити і прислати.
— Казав пан: кожух дам, та слово його тепле, — сміявся сивий. — Ти, Сидоре, на начальника надійся, а сам не плошай. Осінь іде. Лишишся без гуми — будівництво заріжеш.
— Ну, а що ж, я битися до них поїду?
— А чого ж, можна й поїхати, — серйозно сказав Гавриш. — Сядемо всі на машину, приїдемо і в кулачну атаку! Віддавайте гуму!
— Ну, ти резину не тягни, — хмуро обірвав його Соловей. — Тут щось, мабуть, важливіше, раз Кузьма Якович прийшов.
Сивий чоловік обернувся до Солов'я і добродушно засміявся.
— Що ж я, по-твоєму, ходжу до вас, тільки як щось горить?
— Та воно-таки рідко заходите, — ствердив Трощенко.
— Не сидіти ж начальникові управління весь час у гаражі, — підморгнув Гавриш. — Що ж тоді Трощенку залишиться?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорі падають в серпні», після закриття браузера.