Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Калейдоскоп часу 📚 - Українською

Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

464
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Калейдоскоп часу" автора Лариса Володимирівна Денисенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 91
Перейти на сторінку:
він. Актор простягнув мені конвалію. «Вітаю, крихітко, – промовив він. – Я хочу тобі сказати, що не треба втручатися в чужі справи, особливо в стосунки батьків та дітей, розумієш? Але… знаєш, що? Дякую».

Я зістрибнула з ліжка, серце калатало. Потім таки лягла і глибоко вдихнула. У кімнаті пахло попелом, конваліями та чоловічим одеколоном. «Попелом тягне від моїх джинсів, одеколон мого батька, він заходив мене провідати, чи я сплю, а конвалії – мамині парфуми, вона теж заходила, вони завжди заходять!» – сказала я вголос, упевнено та дзвінко. «Звісно, усе саме так, як ти кажеш. Ти – молодець, крихітко», – почула гарно поставлений чоловічий голос і провалилася в міцний сон.

8

Сьогодні від самого ранку в мене страшенно боліла голова. Милиця каже, що голова болить, коли наповнена гидотними думками. Моя голова зранку думала про різні речі: про те, чи повернеться коли-небудь Аделіна, і намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделіні не слід; про те, що з кожним днем мені все важче сприймати батька, він мене майже так само дратує, як Клята Шу; звісно, що голова думала і про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефині, що мені зле, і пішов додому. Людина з такою бездоганною репутацією, як у мене, завжди знаходить розуміння керівництва.

Удома я побачив Кляту Шу. Вона сиділа за столом, похмура, зіщулена, і здавалося, що вона зменшилася в розмірах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невідомої, яка стоїть у рамці в чужій квартирі. Наче заходиш, бачиш фотокартку і не розумієш, яке відношення зображена на ній жінка має до цього приміщення. Гість запитує: «Хто це?» А господар не розуміє, про що його питають. «Привіт, – утім, промовив до Клятої я. – Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?»

Ви здивовані тим, що я вітаюся? Зараз поясню. Учора Клята Шу та батько подарували мені дуже зручний комп’ютерний фотель, шкіряний, пружний. Ініціатором цього подарунку виступила Клята, про неї можна говорити будь-що, але вона спостережлива, побачила, що на старому відвалилося коліщатко. Я бачив у вікно, як вони цей фотель тягли. Удвох підтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смішно і сумно водночас…

Клята Шу теж була здивована – чи то через мою несподівану появу, чи через вітальні слова. «Ну, привіт-привіт, – казала вона. – Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?» – «А я додому прийшов, до речі». – «Це я бачу». – «А ти що тут робиш?» – вона знову дратувала мене, і стриматися я був не здатний, буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю, та хто вона така? «Я листи пишу». – «Які?» – «Ти знаєш, що сьогодні Міжнародний день жертв насильницьких злочинів?» Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олівцем креслила щось на папірці. «То ти пишеш листи підтримки жертвам насильницьких злочинів?» – «Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнім родичам. В абетковому порядку. Зі зворотною адресою. Цією. І від твого імені. І дописую, що прагну негайної відповіді». – «У тебе зовсім дах поїхав?» – «Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналітику Хрінів. Іди собі, усі інші кімнати до твоїх послуг. Мені зле».

«Може, поговоримо?» – «Про що?» – «Ха, так! Звісно, про що говорити з таким зарозумілим хлопчиськом?» – «Я ніколи не казала, що ти – хлопчисько. Тим більше – зарозумілий». – «Може, і не казала, але думала». – «Та не думала я. Будеш ти мені тут варнякати, що я думала, а що – ні. Я думала, що ти – невдячна мала потвора і що писок тобі начистити слід. Щоб подумати, що ти – хлопчисько, треба бути добрішою». Такою агресивною я Кляту ніколи не бачив. Щоб вона мені так цвікала у вічі «малими потворами»? Ніколи такого не було, її зброєю була дурнувата усмішка. «Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурні підлітки…» – «Це ти мені говориш?» – Шу відкинула голову та зареготала. А потім стала плакати, так нестримно, так раптово, цього я зовсім не очікував, та я був приголомшений! «Та що, блін, трапилося?» – я не помітив, як став трусити її за плечі.

«Добре. Ти все одно не зрозумієш, та і навіщо воно тобі?» Ось у цьому вона була права, мені це було ні до чого. Але, як це я – і не зрозумію, я що, на її думку, бовдур? «А ти спробуй пояснити». – «О’кей. Мене запросили на дитячий день народження». Я загальмував. «Що?» – «Я ж казала, не зрозумієш, от чого ти щокаєш?» – «А ти б зрозуміла, якби побачила дорослу тітку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи мені якесь путнє пояснення. Хоча б одне». Після цих слів вона знову почала плакати. «Тобі випити принести?» – «Давай». Вона рукою витерла собі під носом, так само робив і батько, зараз вони здалися мені такими схожими, що я подумки всміхнувся. «Для таких речей треба використовувати носовика». – «Ваша правда, пані Віолетто Вайґель-Вітовська», – відповіла Клята. І я засміявся. «Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво». – «Та вже не втечу».

«Розповідай». – «Це порядне питво?» – «Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвідчитися в його порядності». – «А що це?» – «Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести це віскі». – «Коньяк, розведений віскі. Дожилася». – «Якщо тебе це втішить, то я до такого дожився на дев’ять років раніше». – «Утішить, еге». – «Розповідай». Вона добряче ковтнула. Чоловічий ковток. «Та тут нема що розповідати, якщо чесно. Розумієш, у моїх друзів та знайомих, у переважної більшості, вже є діти, досить дорослі». – «Розумію, вони твої однолітки? Ну так тобі ж уже за тридцять, це нормально». – «Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з’явився один». – «Хто? А батько про це знає?» – «Знає, звісно, полохливий ти мій захиснику батьківських

1 ... 57 58 59 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Калейдоскоп часу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Калейдоскоп часу"