Читати книгу - "Вийди і візьми"

Матильда везла сина в це гомінке товариство, де володарювали тиснява й веселість, щоб заприязнити його зі степом та його мешканцями. Її сестри в перших, других і третіх віддавали їм своїх дітей, аби ті також побачили море, до якого було, врешті, не так далеко. Одного грудня Матильда вислала разом з цукерками оповідання «Старий і море» американського письменника Хемінгуея, яке її родичі читали гуртом. Дітлахи роздивлялися малюнки, показуючи їх кішці, що виривалась і дряпалась, байдужа до нанесених друкарськими фарбами хвиль. Автомобіль із салоном, що тріщав від пасажирів і спеки, та багажником, у вільні дірки якого було напхано баклажанів, викермовував на сільську дорогу, яка далеко попереду виводила на одне з бічних відгалужень центральної магістралі.

Порівнюючи їхнє дитинство зі своїм, Матильда, власне, сприймала у світлих тонах, попри туманні страхи, відтак реальну війну, що прокотилася в один бік і у зворотний, і відбудовних років у повоєнному спустошенні, терорі та надголодь.

Діти товклися і влаштовували забави; втомлені й розморені спекою, припадали до шибок, за якими пропливали щоразу південніші краєвиди. «Колабель!» — репетував найменшенький, уражений незрівнянною панорамністю тепер уже не книжкового малюнка. Вони дивились, як плавно линув у далечині плавучий будинок, — де закінчувалася жовта трава, починалося море.

Книжковий базар розташувався навколо фонтана і, як будь-яке починання, що розгорталося просто неба, залежав від примх погоди, якій торгівці протистояли, у зливу ховаючи крам під церати, а в мороз нап’ялюючи на себе светри, хоча траплялися дні, коли не залишалося нічого іншого, як капітулювати, покладаючи на синоптиків, метеозведення яких ставали дедалі розлогішими, відповідальність за опади та буревії. Новинярі дедалі охочіше заповнювали прогнозами інформаційний простір та ефірний час, а найважливішою темою, яку обговорювали, телефонуючи одне одному, знайомі, була погода. На сторінках газет колись крихітне і непомітне сонце поставало у вигляді велетенського обличчя — усміхненого, розгубленого, набурмосеного, з ретельно прилизаною чи розкошланою чуприною. Радіовисилання дедалі більше набували характеру радіоп’єс, що згладжували нестерпну захаращеність буднів, а пересування хмар було чи не єдиним сюжетом, з сумлінною об’єктивністю відстежуваним у теленовинах.

Фонтан виглядав помпезно, наче зодчі свідомо кинули виклик навколишній забудові, а через неї — провінційній несміливості своїх попередників. Старі будівлі мали щонайбільше три поверхи і навряд чи могли розраховувати на увагу туристів, яких вряди-годи заносило сюди, збиваючи вітром із магістральних маршрутів.

Конструкція спиналася вгору, а струмінь, періщачи в небо, сягав значно вище за пологі дахи. Після чергового смерчу, яким потопталася тут історія, фонтан перестав працювати. Повільно іржавіли його яруси. На споді стояло колом трійко атлетів у два людські зрости, скидаючись радше на русичів і мало чим на синів Посейдона. У кращі часи з їхніх краників сором’язливо цебеніла вода. Атлети тримали чи то свою сестру, чи коханку, якої спільно домагалися, що робило їх одночасно приятелями і суперниками; її лоно переходило в лускатий хвіст, а стрічка на чолі натякала на східнослов’янське походження. Місцеві поети порівнювали її з Либеддю, а атлетів — з князями Києм, Щеком і Хоривом. На велетенські груди, в яких скульптор, чиє ім’я було витиснено на мідній табличці, втілив свій ідеал краси, було витрачено більше дорогоцінного металу, ніж на решту частин тіла. З непропорційно довгих пиптиків, що стирчали різнобіч, б’ючили життєдайні струмені.

Автора було висунуто на здобуття республіканської премії, а коли він її не отримав, його нагородили грамотою місцевого значення. Над русалкою-Либеддю, яку тримали м’язисті руки атлетів, нависала широка ваза, за вінця якої рівномірно вихлюпувала вода, а посередині бив угору центральний струмінь. Коли бракувало тиску, вода циркулювала по-іншому, створюючи враження, наче дзюркає з місця, де лускаті стегна переходили в ледь виопукле лоно. «Наша цариця справляє потребу», — висловлювалися сповнені розуміння і прихильності перехожі.

Діл фонтана було викладено плиткою, і тепер, коли гідротехнічне диво не працювало, він нагадував занедбаний басейн. У сезон тривалих дощів у ньому збиралася вода, восени плавало листя єдиної липи, що спиналася неподалік. Буревій останніх років відбатував половину стовбура з належними до нього гілками. Крім зжовклих човників, що скидалися формою на широкі шлюпки, плавали вітрильники надутих кульків і баркаси пластикових пляшок, що їх не частіше, ніж раз на рік, вигрібали і закидали разом з іншим сміттям на стару вантажівку невдоволені прибиральники.

Периметр водограю утворювався ступінчастим підвищенням, викладеним пошліфованими гранітними плитами темно-перламутрових візерунків. Три сходинки бордюру були наче створені для привабливого розкладання книжок. Фундатора книжкового ринку пам’ятали людиною, яка завжди мала час. «Я нікуди не кваплюся», — казав розпромінено, вийшовши сюди з протесту проти різкого падіння загального рівня культури. Книжки, що їх розклав, були здебільшого підручниками — граматиками, читанками, збірниками вправ і диктантів, посібниками ділового мовлення. Йому раяли давати замість вистоювання приватні заняття — в час, коли зарплат не вистачало на животіння, а пенсій для того, аби померти, в таких порадах була своя доброзичливість.

Він стояв, день-у-день, і лише тоді, коли безпросвітно репіжив дощ, його не було. Був проповідником, який мовчазною присутністю казав більше, ніж здужали би велеслівні звернення. Невдовзі поруч із ним з’явилися перші апостоли. Після його відходу було вирішено конвертувати його вчення у скромний прибуток, але влада не дала дозволу на спорудження перед фонтаном пам’ятника, відбувшись відписками на кшталт «Будь-який новий пам’ятник порушуватиме архітектурну гармонію, якою є фонтан на тлі прилеглих споруд» чи «У міській скарбниці немає на такі цілі грошей», або й такими, що суперечили одна одній, як-от: «У нашому місті вчителів багато» і «Є тільки один учитель, Ісус Христос».

Замість пам’ятника перед фонтаном з’явилася брила, що в чотири рядки уміщала напис «Тут стоятиме пам’ятник Учителеві». Його спадок складався з «Граматики нашої мови», «Як ми говоримо», «Основ ділового мовлення», «Пригод незнищенного слова», «Мого першого листа» — книжок, що посіли найпочесніше місце й не продавалися.

Торгівців поволі більшало, небавом вони взяли в облогу ввесь фонтан. Уживані книжки коштували недорого, тож завжди знаходилися покупці, яких цікавило те чи те видання. То були книжки з домашніх бібліотек, збирані колись із зусиллями й запалом, який тепер