Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

Стрілецькі пісні – це цінний вклад в українську культуру, це велике збагачення української духовости. Ми почувались дуже вбогі до війни, коли ми їх не мали. Вартість їх тим більша, що вони стали піснями народними, вони вросли своїми мелодіями і змістом глибоко в народну душу. Народ їх полюбив та щиро оцінив. І це є найкраща їх оцінка. Після втрати нашої державности, стрілецька пісня була щоденним сильним і глибоким відгомоном нашої визвольної традиції, і тому стала вона важливим національно-виховним чинником нашого післявоєнного молодого покоління. В тяжкій добі неволі вона піддержувала незломну моральну силу народу та його віру в краще майбутнє.

Щирі симпатії та велику пошану здобула собі стрілецька пісня серед нашого народу на Наддніпрянщині. Були це незабутні хвилини для УССтрільців, коли вони на весну 1918 р. з піснею на устах проходили крізь села Поділля і Херсонщини, а їхній бадьорий спів викликав загальну радість й одушевлення серед тамошнього селянства. Спершу дивилось воно з недовір'ям на УССтрільців, бо вважало їх за австрійців. Але коли люди почули стрілецьку, українську пісню, вибухали радісними окликами одушевлення: «Їй Богу – наші хлопці!» Рідні душі відразу пізнались. Так пісня стрілецька своїм звуком і своїм рідним словом, в одну мить зв'язувала, розділених поневолі синів одного народу, в одну родину.

Пам'ятаємо, як одної гарячої неділі, в червні 1918 р. перемаршувало вулицями Єлисавету шість або сім сотень вишколу УСС, на переді зі старшиною на конях, зі стрілецьким прапором, оркестрою та спеціяльно створеним для цього маршу великим хором. Широким гомоном розливалась тоді по вулицях цього міста стрілецька пісня. Так пізнало населення Єлисавету УССтрільців, як своїх земляків, сердечно з ними зжилось та щиро за ними жалувало, коли вони виїздили на Буковину.

Софія Тобілевич, яка впродовж кількох місяців дуже часто стрічала УСС-ів, говорила про них, як про веселу, жваву, співочу стрілецьку громаду. Вона змальовує прекрасну картину стрілецького походу крізь села Херсонщини в літі 1918 р., а зокрема зображує враження, яке викликала тоді серед народу стрілецька пісня. Вона так, м. інш., пише про це в своїй книжці «Рідні гості»:

»…Хто вони?.. Обличчя несуворі… в очах привітні, хто це? Які то стрічки жовто блакитні мають? Що це за пісня розлягається дужим, могутнім хором?.. Слова не чужі… слухайте…

Гей видно село, широке село, під горою…

Та це ж наша пісня… наше військо… наші прапори українські…

Загула вулиця де проходило стрілецьке військо… Ожили степи від забутих згуків стародавньої пісні, зашуміли прапори й воскресла, ожила слава козача…»

А коли в серпні 1919 р. входили до Києва об'єднані українські армії, то, перебуваюча тоді в Києві, Тамара Петрова, так відтворює свої глибокі враження, які на неї зробила тоді та ж сама бадьора і з широким розмахом співана стрілецька пісня «Ой видно село». Вона пише у своїм гарнім спогаді м. інш. так:

»…Уже темніє, коли по вулиці, чітко відбиваючи крок, наближається струнка лава сірих одностроїв. Щось нове, але разом з тим таке знайоме. На хідниках юрба застигла в напруженому чеканню і в тій дивній тишині, прорізуючи темряву літної ночі, раптово лунає пісня: «Ой, видно село, широке село під горою…» Юрба ніби зідхнула, рухнулась і серед вигуків «слава», криків, виринають вже лиш окремі слова… «ми йдем за Вкраїну воювати» – команда. Спиннлнсь. І в мент юрба з хідників і сірі однострої злились в одно. Знову команда, знову рухається сіра маса і вже здалека долітає… «хто охоту має, най йде з нами».[104]

Та найсердечнішим і незабутнім звуком пронеслась стрілецька пісня на Наддніпрянщині, вліті 1918 р. в тяжкий час окупаційного режиму, коли на українські села набігали «карательні атряди» та озброєні відділи німецьких і мадярських вояків, щоб грабувати селянське майно, «успокоювати» збунтованих селян та відбирати в них зброю, якою вони боронили свою працю й своє добро.

Тоді УССтрільці діставали наказ від чужої займанницької влади робити те саме. І вони йшли на наші села, де перестрашений народ поховався по схованках, хати стояли порожні, бо люди боялися кари і грабунку… І тоді в багатьох селах Запоріжжя і Херсонщини ставалось дивне чудо. Прибулі в село молоді вояки не йшли по хатах грабувати і карати людей, а збирались гуртом на майдані серед села й повними юнацькими голосами завели якусь нову гарну пісню, якої тут ще не співали. Але її слова зрозуміли люди, що поховалися, а мелодія була близька їх серцю, рідна, українська. Це була стрілецька пісня.

Зачудовані селяни виходили і з якимсь переляком дивились на себе, не хотіли вірити тому, що чули і бачили, підходили все ближче до вояків, які затягнули нову пісню:

А за хвилю вже майже ціле село було на майдані, навіть ті найполохливіші стали сміливі, їх перелякані обличчя покривались радісною усмішкою, а очі і зворушені уста немов би гогорили: це ж наші хлопці, наше українське військо. А коли дівчата почули іншу пісню: «Ой, видно село… « де співається:

– то вже радості не було кінця. Стрілецьких «окупантів» та «збунтованих» селян збратала якась чарівна сила. Це була сила рідної, української, стрілецької пісні. Мов рідні брати, що вперше себе пізнали, серед щирої розмови та веселої