Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Тепер за­ко­чуй­те ру­ка­ви та хва­тай­те по де­сят­ку отих гультяїв та бун­тарів, - крик­нув Єремія.

Жовніри од­лу­чи­ли од стов­пи­ща де­сять чо­ловіка. Єремія звелів розп'яти їх на де­ся­ти стов­пах. Не­щас­ли­вим міща­нам підня­ли ру­ки вго­ру, поп­ри­би­ва­ли кілка­ми та цвяш­ка­ми до­лоні до ко­ло­док і по­за­ко­пу­ва­ли ко­лод­ки в зем­лю ряд­ком. Чо­ловіки зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли.

Князь звелів прив'яза­ти дру­гий де­ся­ток міщан до стовпів і лу­пи­ти з їх жив­цем шку­ру сму­га­ми. Жовніри по­за­ко­чу­ва­ли ру­ка­ви й по­ча­ли чер­ка­ти но­жа­ми по спи­нах та од­ди­ра­ти шку­ру сму­га­ми. Му­че­ни­ки за Ук­раїну кри­ча­ли та стог­на­ли. Се­ред на­тов­пу по­чу­лись кри­ки й плач. Бо­язкі жид­ки вей­ка­ли од стра­ху, виг­ля­да­ючи з вікна. Жидівки й мо­ло­диці мліли й па­да­ли на зем­лю.

- Мучте їх! Ріжте! Ка­туй­те! щоб во­ни по­чу­ва­ли, як їх му­чать, - кри­чав Єремія і все кру­тив­ся ко­нем поміж ряд­ка­ми стовпів, де кор­чи­лись в му­ках без­та­ланні не­мирівці.

Кров дзюр­ча­ла, стіка­ла патьока­ми на зем­лю. На землі чер­воніли цілі ка­люжі людської крові. Жовніри баб­ля­лись в крові, не­на­че різни­ки, навк­ру­ги об­ля­пані кров'ю, за­ма­зані й за­баг­нені чер­во­ни­ми бриз­ка­ми. Єремія зну­щавсь над не­мирівця­ми і оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тією кар­ти­ною, зга­ня­ючи злість. Очі горіли й світи­лись яко­юсь ди­кою ве­селістю, радісною помс­тою, не­на­че він ба­вив­ся на пиш­но­му бен­кеті, се­ред ве­се­лих гос­тей за куб­ком вен­герсько­го ви­на в ру­ках. Якась са­та­ня­ча радість бриз­ка­ла бриз­ка­ми з йо­го здо­ро­вих чор­них очей, як він ог­ля­дав ряд­ки пок­ри­вав­ле­них, поріза­них своїх жертв, во­див очи­ма по об­дер­тих спи­нах, по кри­ва­вих сму­гах, що висіли струж­ка­ми та стьожка­ми і до­ся­га­ли до землі.

- Так вам і тре­ба, бун­та­рям, схиз­ма­ти­кам! Ото слу­хай­те ме­не й панів. Це вам за те, що не ко­ри­лись мені! Муч­те їх гірше! Ха­пай­те й штри­кай­те й тніть но­жа­ми глиб­ше! - кри­чав не­са­мо­ви­то Єремія і все кру­тив­ся ко­нем то на­зад, то на­пе­ред.

Кінь прих­кав, ста­вав гоп­ки, од­вер­тав­ся од стовпів, од кри­ва­вих тіл, не­на­че стра­хав­ся то­го страш­но­го ви­до­ви­ща. Єремія лед­ве здер­жу­вав бас­ко­го ко­ня за по­во­ди. Вітер гой­дав чер­воні струж­ки та пок­ри­вав­лені сму­ги шку­ри на жи­вих лю­дях. За­баг­нені кров'ю ру­ки в жовнірів лисніли на сонці. Кінь, оче­ви­дяч­ки, ха­ра­пу­див­ся од та­кої страш­ної кар­ти­ни, а князь Єремія з ди­ки­ми очи­ма не ля­кав­ся, а ще гірше злос­ту­вав на міщан.

Облуплених міщан по­ки­ну­ли, поп­рив'язу­ва­них до стовпів, щоб во­ни ко­на­ли в му­ках. Князь Єремія гук­нув на жовнірів, щоб во­ни вхо­пи­ли ще один де­ся­ток міщан. Од­них по­наст­ром­лю­ва­ли на залізні палі, дру­гих повіша­ли на ши­бе­ни­цях. Кільки чо­ловіків роз­пи­ля­ли пил­ка­ми, по­роз­ру­бу­ва­ли со­ки­ра­ми по­по­ло­вині. Се­ред май­да­ну вже доб­ре роз­горілось ба­гат­тя. Ка­за­ни з во­дою за­кипіли і окріп вже вби­вав­ся в ключі.

- Тепер ведіть до ка­занів най­пер­ших при­водців. Роз­дя­гай­те їх, позв'язуй­те їм но­ги та по­ли­вай­те ок­ро­пом! Не­хай зна­ють, як бун­ту­ватнсь про­ти Польщі, про­ти кня­зя Виш­не­вецько­го, - кри­чав Єремія.

Нещасливих міщан по­роз­дя­га­ли, пов'яза­ли їм ру­ки, за­би­ли но­ги в ди­би. Жовніри заб­ра­ли довгі чер­па­ки і по­ча­ли чер­па­ти з ка­занів окріп та по­ли­ва­ти їх звер­ху кип'ятком. Підняв­ся страш­ний крик по­пе­че­них, що про­ни­кав до сер­ця тих лю­дей та жидів, котрі ди­ви­лись на ту страш­ну смерть. Без­та­ланні му­че­ни­ки кор­чи­лись, по­би­ва­лись, а жовніри чер­па­ли окріп і все по­ли­ва­ли їх звер­ху по всьому тілі од ніг до го­ло­ви. Усі гля­дачі, міща­ни й жи­ди зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли, не­на­че й їх са­мих хто по­ли­вав ок­ро­пом. Де­котрі про­би­лись поміж ря­да­ми жовнірів і ки­ну­лись нав­те­ки. Жовніри ха­па­ли їх, би­ли й штур­ха­ли спи­са­ми і гна­ли на се­ре­ди­ну май­да­ну. Ба­гацько жидів впа­ло на зем­лю в кор­чах. А князь Єремія не­на­че ска­зивсь, га­няв ко­нем та все кри­чав:

- Поливайте їх частіше! Не шко­дуй­те ок­ро­пу! Муч­те їх гірше, щоб по­чу­ва­ли, як їх ка­ту­ють.

Сонце звер­ну­ло з півдня й шква­ри­ло не­ми­ло­серд­но. Од здо­ро­во­го ба­гат­тя лив­ся жар по усьому май­дані. Усей май­дан був за­ли­тий кров'ю. Зем­ля чер­воніла, не­на­че після ве­ли­ко­го бой­ови­ща або ко­ло здо­ро­вих різниць. Свіжа кров сто­яла ка­лю­жа­ми і па­ру­ва­ла на га­ря­чо­му сонці. Увесь май­дан не­на­че стог­нав і кри­чав в страш­них му­ках, не­на­че стог­на­ла са­ма зем­ля, про­ми­ну­та кров'ю та му­ка­ми. Гус­тий дим од ба­гат­тя ви­со­ко гнав­ся в синє не­бо. Май­дан став схо­жий на страш­ний жер­тов­ник вавілонських богів. Зда­ва­лось, ніби Єремія вер­нув­ся в ті давні вар­варські ча­си і при­но­сив страшні жерт­ви Ва­алові та Мо­ло­хові: то бу­ли й справді жерт­ви - польським па­нам. Вже самі ка­ти по­то­ми­лись, вже со­ки­ри і пил­ки по­щер­би­лись та по­ви­зуб­лю­ва­лись. Жовніри ку­па­лись в своєму поті та га­рячій людській крові. Май­дан став пек­лом. Вто­мив­ся й сам пер­ший кат князь Єремія і пішов од­по­чи­ва­ти.

Другого дня вранці він нак­ли­кав міщан ї про­мо­вив до їх:

- Бачили му­ки ва­ших схиз­ма­тиків при­водців, що підби­ва­ли вас вста­ти на Польщу та на ме­не? От­так я вчи­ню й вам усім, як ви прис­та­не­те до Хмельницько­го або до Кри­во­но­са. Те­пер я вам да­рую про­ви­ну і про­щаю. Ви­дай­те моїм дра­гу­нам харчі. Ідіть до­до­му і за­ка­зуй­те й де­ся­то­му прис­та­ва­ти до но­ваків.

Міщани пок­ло­ни­лись кня­зеві, але не по­дя­ку­ва­ли йо­му за лас­ку. Кож­ний з їх ниш­ком прок­ли­нав кня­зя Єремію і тільки й мав на думці як­най­швид­ше прис­та­ти до ко­заків на згу­бу Єремії й усім польським па­нам. Кож­ний тільки й мав на думці помс­ти­тись.

Виїхав Єремія з міста, заб­рав­ши провіант. Він по­ки­нув у Не­ми­рові дві сотні своїх дра­гунів, щоб во­ни сте­рег­ли місто од ко­заків.

Тільки що Єремія вис­ту­пив з міста, міща­ни ки­ну­лись на май­дан. Одні впізна­ва­ли між му­че­ни­ка­ми своїх батьків, другі шу­ка­ли своїх синів та братів. Мо­ло­диці й дівча­та го­ло­си­ли. Не од­на ма­ти при­па­да­ла до ніг розп'ято­го си­на, не од­на дівчи­на про­ли­ва­ла сльози, при­па­да­ючи до ніг по­сад­же­но­го на па­лю ми­ло­го. Зап­ла­кав, за­го­ло­сив усей май­дан, не­на­че він став кла­до­ви­щем, де ра­зом хо­ва­ли де­сят­ки й сотні мерців.

Чоловіки здійма­ли за­му­че­них з хрестів, з ши­бе­ниць, з залізних паль і зно­си­ли на кла­до­ви­ще. Не бу­ло ко­му одп­рав­ля­ти по­хо­рон. Єремія про­май­нув над Не­ми­ро­вом, не­на­че страш­на чор­на по­шесть, і, не­на­че чу­ма, повійнув смер­тю над без­щас­ним містом, по­ки­нув­ши за со­бою сльози та го­лосіння та ка­люжі людської крові.

Поховавши й оп­ла­кав­ши му­че­ників, не­мирівці за­раз пос­ла­ли по­таєнці од жовнірів своїх пос­ланців до Брац­ла­ва, де сто­яли ко­за­ки, і зак­ли­ка­ли їх до Не­ми­ро­ва. Ко­за­ки й не­дов­го га­ялись і прий­шли не­за­ба­ром. Міща­ни од­чи­ни­ли їм во­ро­та і вкупі з ко­за­ка­ми ки­ну­лись на польських дра­гунів. Дра­гу­ни би­лись на од­чай і усі по­ляг­ли го­ло­ва­ми. Спас­ся якось тільки один дра­гун, вис­ко­чив з Не­ми­ро­ва й дав звістку кня­зеві Єремії. Єремія тоді вже був на­по­го­тові вис­ту­пи­ти з військом на Кри­во­но­со­ву ва­та­гу.

- Ну те­пер не­хай на­чу­ва­ються не­мирівці! - крик­нув Єремія. - Я по­ка­раю їх так, що й світ ще не заз­нав і не ба­чив та­кої ка­ри!

Він вис­ту­пив з