Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

А я стою з чималим шматом картону й міркую.

Насправді Корвіна чхав на Пенумбру. Йому важливий тільки контроль, і він намагається перетворити мене на свого посіпаку. Я дуже радий, що між нами пролягли сотні миль. Несолодко було б слухати той голос наживо. А може, він би й не завдавав собі клопоту поясненнями. Просто припхався б до книгарні зі зграєю чорних мантій, та й по всьому. Але не може, бо ми перебуваємо в Каліфорнії. Нас відділяє цілий континент. Занадто пізно він спохопився, тому тільки й може, що лякати своїм голосом.

Мет схиляється ще нижче — певно, хоче зафіксувати молекулярну структуру письмового столу, за котрим останнім часом я проводив значну частину свого життя. На мить переді мною постає цікава композиція: невисокий згорблений Мет, стікаючи потом, притискає до ока фотокамеру, і високий кремезний Ніл — він усміхається, твердо тримає лампу й спокійнісінько потягує зелений фреш. Мої друзі працюють пліч-о-пліч. Така затія теж потребує віри. Я не знаю, яка роль у цього глянцевого картону, але цілком довіряю Метові. Я певен, що з цього вийде щось прекрасне.

Корвіна помиляється. Задуми Пенумбри зазнавали невдачі не тому, що він безнадійний фантазер. Якщо послухати Корвіну, то ніко­му не варто пробувати щось нове й ризиковане. Може, задуми Пенумбри не мали успіху через те, що йому бракувало допомоги. Може, у нього не було Мета чи Ніла, Ешлі чи Кет, не було до цього часу.

Корвіна сказав: «Ви мусите зупинити Пенумбру».

Ні, навпаки. Ми йому допоможемо.

Займається світанок, і я добре знаю, що нині Пенумбру чекати не варто. Він прямує не до книгарні, котра носить його ім’я, а до компанії Google. Десь за дві години проект, над яким Пенумбра і його брати й сестри ламали голови десятки й сотні років, нарешті дасть свої плоди. А зараз він, певно, смакує десь святковий бейґл.

Тим часом Мет пакує свої лампи в сірий пінопластовий саркофаг. Ніл згинає білий глянцевий картон і несе його до смітника. Я скручую помаранчеві кабелі й приводжу до ладу свій стіл. Усе виглядає як завжди, ніби ніхто нічого не рухав. Та все-таки щось змінилося. Ми сфотографували кожнісіньку поверхню: полиці, стіл, двері, підлогу. Сфотографували книжки, всі до одної, і ті, що попереду, і «Захмарну колекцію». Ми, звісно ж, не фотографували їхні сторінки — це вже був би проект зовсім інакшого масштабу. Якщо вам колись доведеться зіграти в гру «Супербрати у книгарні» і, блукаючи 3D-лабіринтом книгарні Пенумбри з рожевувато-золотистим світлом у широкій вітрині й темними запилюженими закутками позаду, раптом закортить погортати одну з довершено відтворених книг, — вибачайте. Нілова модель може досконало передати розміри книгарні, але не її наповнення.

— Поснідаємо? — питає Ніл.

— Поснідаємо! — погоджується Мет.

Ми виходимо. Ось і все. Я вимикаю світло й щільно зачиняю за собою двері. Дзвоник бадьоро теленькає. У мене ніколи не було ключа.

— Дай-но подивитися на фотографії, — Ніл видирає в Мета фотокамеру.

— Не зараз, не зараз, — Мет ховає фотокамеру під пахву. — Треба їх посортувати. Поки що це сирий матеріал.

— Посортувати? Як? За алфавітом?

— Треба відкоригувати кольори. Розшифрую: треба зробити так, щоб вони виглядали бездоганно. — Він здіймає брову. — Мені здавалося, що ти працюєш із кіностудіями, Шаху.

— Звідки ти знаєш? — Ніл різко повертається й витріщає на мене очі. — Це ти йому розказав? Там же таємні документи!

— Приходь наступного тижня в ILM, — спокійно продовжує Мет. — Хочу тобі дещо показати.

Вони обидва добряче відійшли, уже на півдорозі до автівки Ніла, а я досі стою перед широкою вітриною з великими золотими літерами — «містера Пенумбри» виведено красивим шрифтом Gerritszoon. Усередині темно. Я торкаюся рукою символу товариства — дві долоні, розкриті, ніби книжка, — а коли прибираю її, на склі залишаються відбитки моїх пальців.

Нарешті настав час розгадати шифр, який чекає ось уже п’ять століть.

Кет винайняла амфітеатр відділу візуалізації даних з його велетенськими екранами. Унизу вона поставила кілька столів із тутешньої їдальні, і вийшов такий собі центр управління польотами в стилі пікніка.

День видався чудовий. Насичене синявою небо всипане пучками білих хмаринок у формі закарлючок і завитків. Колібрі кружляють навколо екранів, та невдовзі відлітають пурхати травис­тими галявинами. Здалеку вчувається музика — то ґуґлівський духовий оркестр репетирує написаний за спеціальним алгоритмом вальс.

Унизу налаштовує своє обладнання загін розшифровувачів, ретельно дібраний самою Кет. На столах з’являються ноутбуки, кожен із яких оздоблено колекцією наліпок і голограм, підключаються кабелі й волоконна оптика. Ґуґлівці розминають пальці.

Ігор теж серед них. Непересічні здібності, що їх він продемонстрував на зустрічі в книгарні, здобули йому особливе запрошення: нині йому дозволено «погратися» з Великим Ящиком. Він усе нижче схиляється над своїм ноутбуком, його кістляві руки бігають клавіатурою, зливаючись у суцільну блакитну пляму, а двоє ґуґлівців дивляться на екран з-за його плеча.

Кет походжає поміж своїх розшифровувачів, радиться з кожним із них. Усміхається, киває і плескає кожного по спині. Сьогодні вона генерал, а це її військо.

Тінделл, Лапін, Імберт і Федоров уже тут, а з ними й інші тутешні початківці. Вони примостились на краю амфітеатру, сидять рядочком на найвищій сходинці. Їх ще прибуває. Я бачу срібноволосу Мюріель, а також Ґреґа, ґуґлівця з хвостиком. Сьогодні він у лавах товариства.

Більшість членів Нерозривного Корінця — середнього віку або трохи старші. Дехто, як-от Лапін, виглядають досить літніми, хоча трапляються й старші за неї. Приміром, старигань в інвалідному візку — очі загубилися в темних запалих очницях, бліді, укриті зморшками щоки, як пожмаканий цигарковий папір. Його крісло штовхає молодий помічник в ошатному костюмі. Чоловік ледь чутно хрипить, вітаючи Федорова, і той тисне йому руку.

А ось і Пенумбра. На краєчку амфітеатру його обступили кілька однодумців, і він пояснює їм, що тут має відбутися. Він сміється і жваво жестикулює, вказуючи то на ґуґлівців, котрі метушаться за столами, то на Кет, а часом і на мене.

Я не казав йому про дзвінок Корвіни й не маю такого наміру. Нам більше немає діла до Першого Читача. Для