Читати книгу - "Знак біди"

— Де там! — простодушно признався Недосєка. — Не дай Боже нікому.

Він гірко зітхнув і товстим прикладом тихенько посовгав по дошці підлоги.

— Думала, до вподоби, коли так щируєте?

— Пощируєш! Учора на мості ото німець один на нього накричав, ну, на Гужа, то цей мене застрелити грозивсь. Мужика одного із Загряззя не встеріг. Утік на підводі.

— Ще застрелить, — сказала вона. — Коли у вас такі порядки. Або інші застрелять.

— Та правда, — тихо погодився Недосєка. — Ну, а що вдієш? Пропащий я, — признався він і попросив Степаниду: — Може б, поїсти дали чогось, тітко? Не їв сьогодні.

Степанида трохи здивувалася: поліцай, а просить — таке тепер не часто побачиш. Гуж, звісно, просити не став би, а цей справді наче ягня. У печі в неї стояв банячок з капустою, яку вона тримала для Петрика, але зараз, подумавши, зняла затулу і взяла з кутка рогача.

— Чого ж уранці не поснідав?

— Та не було як. Уночі Гуж на завдання підняв. Бомбу шукали. Але дідька тепер її найдеш.

— Яку бомбу?

— Та ось після бомбьожки коло мосту лежала. Не вибухнула. Хтось підібрав. Знадобилась, видно.

— Ну підібрав, то й що?

— Еге! А як підкладе під міст? Та гагахне? Тоді кому одвічать? Поліції, конєшно. Бо не догледіли.

Вона налила миску капусняку, поклала на стіл шматок млинця. Недосєка притулив до печі гвинтівку, що, очевидячки, заважала йому, і з насолодою став сьорбати за-смачену капусту. Потроху нагрівся, розстібнув на грудях сіру сукняну чумарку, а кепки не зняв; обличчя його якось по-домашньому ожило й прояснішало. Степанида крадькома позирала на нього й думала: як він скидається, однак, на свого найстаршого брата Новика, надто тепер, коли наздогнав його літами. Правда, той був худіший, ніби всохлий та кістлявий, але риси обличчя такі ж виразні, темні очі й темне щетинисте підборіддя, дарма, голився чи ні. Де він тепер, той Недосєка-Новик?

— Брата твого згадала, Новика, — сказала Степанида, зустрівши запитливий погляд Недосєки.

— Новик? А що Новик? Йому добре тепер, а мені? То ж через нього я ось... Із цим тягаюсь, — ворухнув він ліктем з пов’язкою на рукаві. — Через нього все.

— Хто ж тебе примусив?

— Гуж, хто? Що ж мусив робити? Чи краще в землю лягти? З таким братом... Колись-то були почот і уваженіє, а зараз? Тільки й рятунку, що в поліції.

— Боюся, не порятуєшся.

— Може, й порятуюся. Але хтозна? Аби ж людина знала свою долю, таж не знає.

— Може, й краще, що не знає, — сказала Степанида. — А то такого натворили б...

Вона стояла коло печі, раз у раз поглядаючи у вікна, чи не йде Петрик, і їй стало шкода цього недоріку-поліцая. Справді, в таку справу вліз, із якої навряд чи й вилізеш.

— А ти вже й вішав когось? — спитала вона.

— Ні-е. Ще ні. Не доведи Боже вішати: страшно!

— А як скажуть?

— Скажуть, то що ж. Мусиш.

— І своїх?

— Чому своїх? Ні-е. Котрі комуністи. Ну там бандити.

— А що тобі твій брат сказав би? Якби прийшов зараз? Ти про те думав?

— Думав. Доброго не сказав би.

— Ну, а якби його впіймали й тобі наказали повісити? Повісив би... брата?

— От ви чудна, тітко! Дисципліни не знаєте. Приказали б — повісив би. А то самого повісили б.

— Та в тебе ж діти є.

— Ото ж бо й воно, що є. Аби не було дітей, я б — ого! Утік би кудись у ліс. А то шестеро дітей — далеко не втечеш.

— Ну от, ти для дітей так стараєшся. А як вони виростуть, порозумнішають, думаєш, вони тобі подякують?

— Хто й зна? Як котре, — трохи навіть сторопів Недосєка й поклав ложку.

— Вони ж тебе все життя проклинатимуть.

— Як проклинатимуть? — непорозуміло зиркнув на неї Недосєка. — Я ж для них оце... Через них мучусь, роблю все оце.

— Антосю! — несподівано для себе сказала вона майже співчутливо, зворушена цією його нетямущістю. — Краще б ти вмер для них.

— Я?!

— Ти, Антосю! Ти ж губиш усе життя їхнє. І себе теж.

— Ні, я не согласний, — надувся Недосєка. — Себе то, може, й гублю, а їх ні-е. Що вони жерли б тепер, аби не я? Я їм борошна два мішки притяг. Чобіт три пари. Пальтечка. Я ж не так, як декотрі: аби напитись. Я за них дбаю. Все-таки шестеро, не жарти. Найстаршому тільки п’ятнадцятий... Вам, тітко, легко казати, а мені... Та ще й брат. Аби хоч не брат.

Степанида більш не говорила нічого, тільки слухала його плутане виправдання й думала, який же він дурний, а може, й підлий. Її співчуття до нього швидко витіснила злість, і вона думала, що таких не навчиш, нічого їм не зрозуміти, бо далі свого корита їм не судилося бачити. Такі від природи сліпі до найменшого проблиску людяності, дбають тільки про себе і виправдовуються іноді дітьми. Боже, що то буде ще з тих їхніх дітей, що вони переймуть від таких ось батечків? Краще б його вже застрелили швидше, менше було б шкоди і більше користі своїм же. Та й дітям його, котрих він так старанно забезпечує борошном і чобітками...

19

Петрик гнав горілку.

Він обрав для цього найбільш підходящий закуток, який можна було знайти в яру, — розлогий мілкуватий ярочок за борсуковою норою, густо порослий молодим ялинником, в якому було затишно і надійно. На невеличкій галявині поміж ялин наладнав нехитре самогонне причандалля: казан з брагою, діжку, налиту холодною, зі струмка, водою; довго корпався, заки прилаштував на місце мідну трубку-змійовик, і нарешті розклав багаттячко. Від ощадливо підпаленого одним сірником лубу[68] легко зайнялися сухі тріски, а з ними і березові полінця, оберемок яких він не полінувався принести з хутора; жадібні язики полум’я почали жваво лизати старий закурений казан. Від сухих дров диму було небагато, і Петрик уперше за ранок задоволено подивився угору, у хмарне вітряне небо над хвойним верховіттям, думаючи, що здалеку його не повинен хтось помітити, хіба наскочить зненацька.