Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

прямих вимог, домагається, навіть сказала з натяком: відділитися. І сам тямив, що так було б найліпше, що тоді йому розв'язалися б руки, аби жінку приструнити й поставити на місце або й згвалтувати, а при підшептах майже зрослого звіра й до того був готовий, але його втримував певний час резон, свого часу висловлений Петром Григоровичем, і він, Андрій Петрович, цю думку цілком поділяв: коли чоловік не примусить жінку до послуху відразу ж, то залишиться у послусі сам і на все життя – досвід Петра Григоровича був прикладом того, адже бабця увіч верховодила над ним, сильним і потужним чоловіком. Андрій же Петрович, незважаючи на те, що його так легко й просто обвів довкола пальця його тесть Михайло Капшук, був куди крутішого замісу, як батько, але крутість у ньому наростала поволі і зміцнювалась із літами, а в молодих літах тільки прочувалася і поки що на м'які вчинки бував здатний. Зрештою, міг би впоратися з непокірною жінкою і в переповненому людьми домі – хто б йому що сказав, але зойк та вереск його половини не збуджував, а начисто вбивав чоловічу силу, а без неї що міг жінці вдіяти?

Відбулася сімейна рада, і Андрія Петровича виділено, йому батько дав маєтка в селі Яструбичі, де був сякий-такий дім, який, до речі кажучи, вельми нагадував дім Михайла Капшука, отже Настуся мала переселитися в умови близькі до тих, які мала за батька. Баталійна диспозиція змінилася, обидва боки визнали перший терен, тобто дім Петра Григоровича, для битви недостатнім і відступили, при чому один бік (Настуня) залишився, а другий сили замінив – ним став сам Андрій Петрович: відбулася відтак передислокація, а запалу до змагання зобабіч не зменшилося. Резони, очевидно, були різні: Настуня здобула можливість узяти верх над чоловіком, а чоловік розв'язував руки для варварських учинків, адже були то коса і камінь.

Але я забіг наперед. Було б гріх твердити, що Андрій Петрович переселивсь у Яструбичі з такими войовничими настроями: він праг передусім власної господарчої діяльності, сімейного затишку й злагоди, отож сподівався, попервах, що Настуня, звикшись, таки стане невсипущою господинею, якої потребував, і народить йому синів, про дочок і думати не бажав, тобто бажав мати все належне для родинного гнізда, у творенні якого й бачив смисл життя – поза тим Андрія Петровича спершу не цікавило нічого: ні книги, ні розумні балачки, ні справи політики (як побачимо далі, політика захопить і його), ні історія роду чи краю – був, отже із тих, котрі прагли історію роду творити, а не писати чи згадувати; одне слово, хотів жити як син дня, а не віку, при тому сином дня енергійним, моторним, повним сили і завзяття – без таких мурашок світ би замер, а може, й занепав. Отже, замиритися зі своєю жінкою йому було потрібно і не тільки для втишення нормальної чоловічої потреби, а передусім для продовження роду – передумови будь-якої діяльності. Водночас, як уже казав, привіз із батьківського дому засторогу й рішучого наміра опір жінки зламати навіть грубою силою, інакше бути не могло, тож поступитися їй не міг знову-таки за природою своєю.

Через це, щоб не чинити жінці гвалту, а зійтись із нею полюбовно, в перший же день після переїзду, за обідом, він розмовився з Настунею десь приблизно так – уявляю цю розмову, адже ніхто на ній присутній не був і про що говорилося нікому потім не оповідав.

– Чи рада, що ми в своєму домі? – спитав м'яко.

– Так, – сказала Настуня. – Ще б трохи, і я там померла.

– Померла? – зчудувався Андрій. – Так було тобі зле?

– Було, – відповіла Настуся.

– Тепер ти на своєму господарстві, - сказав Андрій. – Будеш господарити?

– Ні, - сказала рівно Настуня, вивишаючись над столом, як соляний стовп. – Це не моє господарство, а твоє.

– Але чи ж ми не одне? – зчудовано випалив Андрій.

– Сам знаєш, – сказала байдужно Настуня й освітила його кригою синіх очей.

– Знаю, – згодився він. – Отож, щоб бути одним тілом, треба нам зійтися.

– Я до того не готова, – сказала вона.

– Коли ж будеш готова? – вже відчуваючи роздратування, мовив.

– Не знаю. Може, й ніколи, – стулила вії і він вразився із мертвотності її краси.

– Навіщо ж вийшла заміж? – спитав навпрямки.

– Батько присилував, – шепнула Настуня.

– Але ж ти сказала, що я тобі сподобався.

– Так і було, бо ти гарний, – мовила Настуня.

– І захотіла за мене вийти. Сказала: "Так"!

– Батько спитав про язика, чи проковтнула? Я й мовила: "Так"! – байдуже проказала Настуся.

– То ти мене не любиш? – спитав відчуваючи, як йому тремтять ніздрі.

– Ні! Батько мене присилував.

– Як же він тебе силував?

Але на це не відповіла. Сиділа виструнчена й відсторонена, а він раптом відчув, що натягнена мов тятива, що чекає від нього вибуху, крику, а може, й насилля; можливо, від того вона розтерпла б. Але Андрій іще терпіння утратив не все, бо любив оцю дивну істоту, таку гарну і таку застрашену в душі. Більше того, йому мигнула думка: коли батько зміг її присилувати, то присилувати її можна, принаймні не завадить спробувати.

– Може, когось іншого любила? – спитав.

– Кого? – зчудовано скинула очима.

– Не знаю. Може, Петра Зарубу?

– Не відала його.

– Когось мені невідомого?

– Ні! Хотіла піти до монастиря і стати нареченою Христовою. А батько не дозволив.

Це вже було щось нове. "Ось чому в неї заморожена душа", – подумав Андрій.

– Але заміж все-таки вийшла і маєш чоловіка. Як же гадала з ним жити?

– Не знаю! – опустила повіки.

– Тоді скажу тобі я, – вже з люттю в голосі мовив він. – Сьогодні ввечері до тебе прийду і візьму те, що маєш мені дати як жона.

Вона здригнулася.

– Кричатимеш на мене? – спитала пошепки.

– Так, – сказав із притиском. – А не схочеш волею, станеш моєю неволею.

Сиділа, ніби й справді в крицю закута, холодна й незворушна, але вже без напруження у нутрі.

– Чого мовчиш? – крикнув він.

– Я дала обітницю Христу! – шепнула.

– Яку ще обітницю?

– На тілесну чистоту, – звела повіки й облила його синьою крицею.

– А про мене подумала? – скрикнув Андрій.

– Так, – сказала вона. – Можемо жити в чистоті. Як брат і сестра!

Андрій Петрович був аж так уражений, що таки справді проковтнув язика.

– Гадаєш, це можливо? – нарешті спитав.

Повіки знову прикрили очі, погляду яких уже й не витримував.

– Брат із сестрою так живуть, – сказала тихо. – Тоді я б і господарством займалася б…

– Але звідки в тебе це взялося? – не міг отямитися Андрій.

Вона мовчала, обличчя однак