Читати книгу - "Як зупинити час"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якось вночі вона просто пішла. Ті, хто там були, казали, що зчинився гармидер… Уранці я прийшла — а її вже не було.
— Куди? Куди вона пішла?
Мері зітхає та думає. У неї сумне та спантеличене обличчя.
— Ніхто не знає. Нам не казали. Просто сказали, що її виписали, але насправді ми не знаємо. Так, звучить дивно, але ми не знали, що відбувається. Таке вже там місце — ніхто не знає нічого напевне.
Я не можу заспокоїтися. Я так давно чекав хоч на якусь надію, і вона прийшла. Прийшла лише на десять секунд та знов зникла.
— Куди ж вона могла піти? Може, вона натякала вам на щось? Мала ж хоч щось сказати.
— Я не знаю. Правда, я не знаю.
— Вона говорила про якісь місця?
— Вона багато мандрувала. Розповідала про місця, де побувала. Про Канаду.
— Канаду? Де саме? Торонто? Я був у Торонто.
— Я не знаю. Може й ні. Ще вона довго жила в Шотландії, думаю, бо вимова в неї була якась шотландська. Гадаю, вона багато мандрувала Європою.
— Може, вона у Лондоні?
— Чесно, не знаю.
Я відкидаюсь на спинку крісла. Мене охоплює полегшення від того, що Маріон жива чи принаймні нещодавно була жива, але одночасно і переляк за ті муки, яких вона зазнала.
Я думаю, чи знає про неї організація. Чи пробував хтось примусити її замовкнути? Може, Гендріх знає про неї, але не каже мені? Може, її хтось забрав? Інститут у Берліні чи ще хтось?
— Слухайте, Мері, — кажу я, перш ніж піти, — вам треба припинити говорити про минуле, чуєте? Це може бути небезпечним для Маріон, і це абсолютно точно небезпечно для вас. Думайте, згадуйте, але не говоріть. Говорити про ваш вік украй небезпечно.
Вона кривиться від болю, намагаючись змінити позу в кріслі. Спливла хвилина. Вона обдумує мої слова.
— Я кохала колись. Я кохала жінку, кохала до нестями. Розумієш? Ми таємно жили разом, двадцять років. Нам казали, що не можна говорити про наше кохання, бо це небезпечно. Небезпечно кохати.
Я киваю. Це зрозуміло.
— Настав такий час, коли єдиний спосіб почати жити — це говорити правду. Бути тим, ким ти є, — навіть якщо це і небезпечно.
Я беру її руку.
— Ви допомогли мені більше, ніж уявляєте.
До нас підходить медсестра та питає, чи не хочу я чаю. Я відмовляюся. А потім тихо питаю Мері:
— Ви колись чули про організацію «Альбатрос»?
— Ні. Мабуть, не чула.
— Так ось, що я вам хочу сказати: просто будьте обачніші, добре? Не говоріть про все це…
Я кидаю погляд на годинник на стіні: за чверть третя. За три години я маю бути в літаку.
— Поводьтеся обережно, — кажу я.
Вона хитає головою та заплющує очі. Я чую, як вона зітхає — тихіше за подих кота.
— Я надто стара, щоб боятися. І надто стара, щоб брехати, — вона нахиляється, бере свій ціпок та стискає його до білих кісточок, — і ти теж.
Я виходжу і дзвоню Гендріху.
— Томе? Як справи?
— Ти знав, що вона жива?
— Хто?
— Маріон. Маріон. Ти знайшов її? Ти знав, так?
— Томе, заспокойся. Ні, Томе, я не знав. Ти натрапив на слід?
— Вона жива. Вона була в лікарні в Саутоллі, а потім зникла.
— Зникла? Хочеш сказати, що хтось її забрав?
— Я не знаю. Може, вона сама втекла.
— З лікарні?
— Лікарні для божевільних.
Знов той самий листоноша йде тротуаром.
— Я не знаю, де вона. Але я не можу зараз летіти в Австралію, я маю її знайти.
— Якщо її забрали…
— Я не знаю цього напевне.
— Слухай, якщо її забрали, сам ти її не знайдеш. Послухай, я скажу Аґнес, щоб вона розпитала, що там і як у Берліні. Після Австралії це буде її головне завдання. Ми знайдемо її. Якщо її забрали, то зараз вона або у Берліні, або у Пекіні, або у Кремнієвій долині. Сам ти її не знайдеш. Ти жив у Лондоні, але не знайшов її.
— Я не шукав. Тобто я не приділяв цьому уваги.
— Бачиш, не приділяв уваги. Але тепер ми її знайдемо. А в тебе літак.
— Я не можу. Не можу.
— Томе, якщо хочеш її знайти, сконцентруйся. Їдь і приведи до нас свого друга, чуєш? Може, у нього є для нас інформація. Ти ж сам знаєш, як воно. Про альб треба розпитувати самих альб… Давай, сфокусуйся, Томе. Ти ж сам не знаєш, де вона зараз. А де твій друг, ми знаємо. І в Берліні теж знають. Маріон вдавалося вижити чотири сотні років — проживе іще тиждень. Давай, лети у Австралію, а потім — присягаюся тобі — ми разом її знайдемо. У тебе тепер є слід.
Я не можу розказати йому про Мері Пітерс, бо не хочу наражати на небезпеку жінку, яка точно ніколи не погодиться вступити в організацію.
— Я маю її знайти.
— Томе, ми її знайдемо, — я ненавиджу його так само сильно, як і вірю. Я багато разів у ньому сумнівався, але тепер я теж це відчуваю. Я відчуваю кожне слово, яке він вимовляє. — У мене передчуття. Я так багато прожив, що можу відчувати майбутнє. Я знаю, що ми вже поруч, Томе. Ти знов її побачиш. Але зараз, якщо хочеш врятувати свого друга, сідай у літак. Ти потрібен Омаї.
Розмова завершується, і я, як завжди, роблю те, чого хоче Гендріх. Бо він моя єдина надія. Іншої у мене немає.
Таїті, 1767 рік
Я мав підпалити село.
— Підпалюй! — волав Волліс. — Якщо хочеш повернутися додому, підпалюй ту бісову хату, Фрірзе! І решту теж!
Я тримав палаючий смолоскип у руці. Рука вже втомилася від ваги, а все моє тіло — від стояння. Опустити смолоскип було б легко, але я не міг підпалити хату. Я просто стояв там на чорному піску, а мешканець острова стояв навпроти та дивився на мене. Хлопець. Мовчки дивився. І нічого не робив. Просто стояв перед хатою та дивився на мене. Очі у нього були широко розплющені, і я бачив страх та виклик у його погляді. Він мав довге кучеряве волосся по груди, завішані безліччю прикрас, типових для місцевих жителів. Ну руках були кістяні браслети. Я б дав йому років двадцять, але я краще за будь-кого знав, що зовнішність може бути оманлива.
Кілька століть потому я дивився на того самого чоловіка на YouTube, він виходив з океану зі схожим поглядом: виклик та ніяковість.
Я не був святим, розумієте? Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.