Читати книгу - "Як зупинити час"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У кишені я мав маленьке дзеркало. Я дістав його та показав чоловікові його власне обличчя — він захоплено роздивлявся своє відображення.
Волліс уже був поруч зі мною:
— Що в біса ти виробляєш, Фрірзе?
Я намагався дивитися на Волліса з такою ж мовчазною гідністю, з якою дивився на мене місцевий.
Мені пощастило, що Фюрно теж був там:
— Якщо ми зруйнуємо їхнє житло, нам ніколи не будуть тут раді. Треба їх підкупити, а не лякати ще дужче. Іноді звіру достатньо просто заревіти.
Волліс буркнув щось у відповідь та повернувся до мене:
— Краще не примушуй мене шкодувати про те, що я узяв тебе на борт.
Усі хати вони все одно спалили. Таким був перший в історії візит європейців на острів, що в майбутньому матиме назву Таїті. А вже за два роки потому під час своєї першої навколосвітньої подорожі капітан Кук зупиниться на цьому острові, щоб разом з астрономом поспостерігати затемнення Сонця Венерою. Саме ця особливість — зручне розташування острова для спостережень — допомогла розвинути наукові знання та вдосконалити метод розрахунку довготи.
Поки село палало, два натуралісти, яким вдалося пережити подорож, разом з художником Джо Веббером пішли вивчати джунглі. У нашому сприйнятті ми не завойовували, ні, ми вивчали.
Тим не менш, ми змогли зробити те, що в епоху великих географічних відкриттів не було такою вже рідкістю — знайшли рай. Знайшли та підпалили.
Дубай, сьогодні
Аеропорт Дубая світиться наче вдень, хоча зараз і середина ночі. Я блукаю магазинами. Якась продавчиня хоче побризкати мене спреєм після гоління.
— Ні-ні, дякую, — кажу я, але вона не відступає та прискає ароматом під назвою «Sauvage»[134] на паперову смужечку, яку дає мені.
Вона так наполегливо посміхається, що я беру ту смужечку та виходжу з нею з магазину. Запах парфуму наводить на думки про різноманітні рослини, які дали аромати для нього. Про те, які далекі ми стали від природи. Скільки ж треба докласти зусиль, щоб нарешті закрити аромат у пляшці та написати на ній «дикий». Сам аромат не викликає жодних асоціацій. Я продовжую безцільно гуляти та опиняюсь у книжковій крамниці. Більшість книжок тут англійською, але є й арабською.
Хочеться знайти щось почитати, але на перший погляд тут лише ділові книжки. Я проглядаю обкладинки. Ось на одній фото автора — у костюмі та з псевдопрезидентською посмішкою на обличчі. Зуби у нього сніжно-білі. На обкладинці зазначено: Дейв Сандерсон «Багатство у тобі: як приборкати свого внутрішнього мільярдера». Якусь мить я дивлюся на ту обкладинку, наче у трансі. Це зараз модна ідея: начебто внутрішній ти чимось відрізняєшся від зовнішнього себе. Начебто є більш реальна, краща та багатша версія тебе самого, яку ми можемо пізнати тільки за допомогою отакої книги тощо. Ідея в тому, що ми відірвані від власної природи так само, яка ота пляшечка парфумів відірвана від рослин у лісі. Наскільки я розумію, це і є проблема життя у двадцять першому столітті. У більшості з нас уже є абсолютно всі матеріальні речі, які тільки треба, тому робота маркетологів полягає в тому, щоб прив’язати до економіки почуття, щоб примусити нас хотіти того, чого ми ніколи і не хотіли. Нас примушують відчувати себе бідними із зарплатнею у тридцять тисяч фунтів на рік. Відчувати, що мало подорожували, якщо побували лише в десяти країнах. Відчувати себе старими, коли знаходимо першу зморшку. Відчувати негарними без фотошопу та фільтрів для фотографій.
У 1600-му ніхто не хотів приборкати свого внутрішнього мільярдера. Тоді хотіли просто дожити до юнацтва і не підчепити вошей.
Ех.
Мабуть, у мене кепський настрій.
Очі у мене сухі від утоми та від семи годин у літаку. Літати я не люблю, але справа не у страху перед польотами, а в самій концепції: ти сідаєш на літак у аеропорту Гатвік, а вже за кілька годин опиняєшся у зовсім іншій країні з іншою культурою та кліматом… Може, мені це не подобається тому, що я ще пам’ятаю реальні розміри світу? Цього вже ніхто не зрозуміє. Люди давно не відчувають справжньої неосяжності нашої планети та власної незначущості у світі. Коли я вперше обійшов навколо світу, мені знадобився один рік та корабель з цілою командою мужиків, з яких далеко не всі дожили до кінця подорожі. А тепер світ — він просто отут. Увесь. Уже за годину я летітиму в Сідней та буду там уже по обіді. Від цього у мене починається клаустрофобія, бо світ у прямому розумінні цього слова стискається навколо мене, наче повітряна кулька, з якої виходить повітря.
Я переходжу в інший відділ крамниці. Тут майже всі книжки англійською або ж у перекладі з англійської. Над ним висить вказівна табличка «Думки». Книг тут менше, ніж у бізнес-секції: Конфуцій, грецькі філософи. А потім я бачу одну книгу в простій обкладинці: Мішель де Монтень «Есе».
Сам вигляд цієї книги спалює мене зсередини. Я навіть уголос вимовляю ім’я дочки, я наче знов десь поруч, наче частина нас обох міститься у книгах, які ми з нею любили. Я розгортаю її навмання та читаю перше-ліпше речення: «Ніщо так міцно не закріпить щось у пам’яті, як бажання це забути». З очей от-от поллються сльози.
Пілікає телефон. Я поспіхом кладу книгу та дістаю його з кишені. Повідомлення від Омаї: «Скільки ж років минуло! Дочекатися не можу. Забронював нам столик на вечерю у «Фіговому дереві» о 8-й. Якраз відіспишся від джетлагу[135]».
Джетлаг. Смішно, що він використовує такі слова. Я уявляю його людиною з тих часів, коли польоти здавалися настільки ж нереальними, як зараз — життя на Нептуні. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.