Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Як зупинити час 📚 - Українською

Читати книгу - "Як зупинити час"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як зупинити час" автора Метт Хейг. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 73
Перейти на сторінку:
може, ще менш реальними.

«Побачимося в ресторані», — відповідаю йому.

Монтень лишається на своєму місці у крамниці, а я йду до великого вікна та чекаю на оголошення свого рейсу. Притискаю чоло до скла та дивлюся на своє відображення у безкрайній темряві пустелі.

Плімут, Англія, 1772 рік

Після повернення я вирішую залишитися в Плімуті. Мені там подобалося. Там, як і в Лондоні, було просто зникнути. Плімут був містом мореплавців, голодранців, бандитів, утікачів, волоцюг, музикантів, художників, мрійників, одинаків. А я був ніби всіма ними одразу.

Одного ранку я вийшов з шинку «Мінерва», де винаймав кімнату, та попрямував у нові доки. Там на причалі стояв величезний військовий корабель, палуба якого височіла над причалом.

— Вражає, еге ж? — мовив чоловік на причалі, побачивши моє захоплення.

— Це точно.

— Рушає шукати нові світи.

— Нові світи?

— Ага. Корабель Кука.

— Кука?

Тут я почув кроки за спиною, і на плече лягла рука. Я підстрибнув від неочікуваності.

— Господи, містере Фрірзе, чого ви такий переляканий?

Я повернувся та побачив високого джентльмена у вишуканому одязі. Він посміхався, дивлячись мені в очі.

— О, містере Фюрно!.. Радий вас бачити!

Якусь мить його пильні очі уважно мене оглядали:

— А ти хоч би на день постарів, Фрірзе!

— Морське повітря робить дива, сер.

— А що, хочеш ще подихати тим повітрям? Повернутися в море? — він махнув рукою за обрій. — Цього разу все буде інакше. Кук краще підготований, аніж Волліс.

— Ви йдете на судні Кука?

— Не зовсім. Я його супроводжую в подорожі. Як командир «Едвенчера». І я шукаю команду. Підеш до мене?

Десь у небі над Австралією, сьогодні

Я вже у літаку внутрішнього рейсу, прямую з Сіднея в Голд-Кост[136]. Утомився страшенно. Останні два дні я майже постійно або у повітрі, або ж у аеропорту. У хвостовій частині салону плаче дитина. Я згадую Маріон: коли у неї різалися зуби, Роуз непокоїлась, що вона помре від болю. А плач одного малюка — відгомін плачу всіх малюків у світі, так само як кожен собака схожий на будь-якого іншого собаку.

Переді мною сидить пара, і я бачу, як він спить, тримаючи голову на плечі у нього. Такого раніше точно було не побачити. Видовище доволі миле, а мене гризуть ревнощі. Я згадую, як Камілла опустила голову мені на плече перед тим, як нас урвав дзвінок Гендріха. Цікаво, чи так само я колись ставився до Роуз на самому початку? Може, тепер це якесь інакше кохання? А взагалі, яка різниця?

Згадую, як ми з Каміллою ледь сказали слово одне одному протягом минулого тижня у школі. Пам’ятаю ніяковий момент біля чайника в учительській: я підійшов, а вона якраз стояла та шукала серед чайних пакетиків ромашковий. Між нами запала така тиша, що аж у вухах дзвеніло.

Моя мати казала мені жити. І коли її не стало, я просто мусив жити. Звісно, їй просто було це сказати, а проте вона мала рацію. Мені легко зрозуміти те її бажання. Коли помираєш, останнє, чого прагнеш, — це заразити своєю смертю інше людське створіння. Ти не хочеш, щоб близькі люди стали живою подобою мерців. Але іноді це трапляється. Так трапилося і зі мною.

Але я відчуваю, як воно наближається. Життя. Я відчуваю його просто попереду. І Маріон — частина цього життя. Ідея знайти її раптом стає надзвичайно реальною. Я засинаю і уві сні бачу Омаї: він стоїть на пляжі та дивиться на захід сонця. Я підходжу ближче і торкаюся його руки, але він піском осипається під моїми пальцями, і на його місці стоїть хтось менший. Знову й знову, як матрьошка. Зрештою лишається дитина з довгою косою в зеленій сукні.

— Маріон, — промовляю я.

Але вона теж осипається піском на піщаний пляж. Я намагаюся її втримати, але хвилі забирають її.

Потім я прокидаюся. Дитина припинила плакати, а я — тут. Літак уже на землі, і я знаю, що за кілька годин побачу того, кого не бачив кілька століть. І сам не знаю чому, але я боюся.

Острів Хуахіне, Острови Товариства, 1773 рік

Артур Флінн, другий лейтенант на борту «Едвенчера», засмаглий та спітнілий у своїй колись білій сорочці, опустився навколішки на пісок. У руках він тримав яскраві білі та червоні стрічки, які вплітають у коси — що він і намагався пояснити не зовсім вдалими жестами. Посмішка на його обличчі мала б доповнювати роль гарненької дівчинки, яку він наразі грав — що було не так уже й просто, зважаючи на його обпалене сонцем та заросле бородою обличчя.

Тим не менш, на його аудиторію — маленьких дітей — гра справила враження. Я достатньо подорожував для того, аби знати, що сміх в усьому світі однаковий, особливо дитячий. Навіть старші жителі острова, що спочатку стояли осторонь з кислими обличчями, почали посміхатися, дивлячись на дурощі червономордого англійця. Артур простягнув стрічечку дівчинці з довгим волоссям, що стояла ближче за інших (їй було років шість, не більше), і вона, отримавши дозвіл від матері, її взяла.

Після цього Артур глянув на мене та надзвичайно м’яким тоном спитав:

— Фрірзе, у тебе є чотки?

А позаду нас, наче два елегантних бездушних звірі з іншої реальності, височіли кораблі. Поки ми дарували місцевим подарунки та намагалися встановити мир, я впізнав у натовпі обличчя чоловіка. У руках він тримав дерев’яну дошку, а сам був мокрий, щойно з води. Я бачив подібні дошки минулого разу, коли був на тихоокеанських островах. На них рибалки виходили в море та їздили хвилями. Мені іноді здавалося, що вони це роблять навіть не для рибальства, а суто для розваги. Щоправда, це не пояснювало, звідки я його знаю. Як це взагалі можливо? Я ж уперше на цьому острові! Довго думати не довелося: це той чоловік, чию хату я відмовився підпалювати. Гарний довговолосий чоловік з великими очима. Але ж то було на Таїті! Звісно, відстань між Таїті та цим островом була не така вже й велика, але не для чоловіка на дерев’яній дошці. Тоді, на Таїті, він увесь був укритий намистом та браслетами — це означало певний соціальний статус. Зараз же його голі руки та груди, вочевидь, означали відсутність такого становища.

Виглядав він точнісінько так само, як і минулого разу, хоча, звісно, чотири роки — не так уже й довго. На його обличчі я побачив палке бажання щось мені повідомити. Я озирнувся довкола, сподіваючись, що його пильна увага спрямована не на мене, а на щось інше.

1 ... 59 60 61 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як зупинити час"