Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Засвідчення 📚 - Українською

Читати книгу - "Засвідчення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Засвідчення" автора Джефф Вандермеєр. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 82
Перейти на сторінку:
доки Керманич Його й урвав.

— Так, але я не почула твоєї думки.

— Моєї думки? Моя думка полягає у тому, що мене кинули до ями зі зміями, зав'язали очі, а руки скрутили, заломили за спину.

— Це просто трохи драматично, хіба ні? — спитав спалах світла.

— Не так драматично, як те, що ти зробила зі мною в Центрі. Я втратив години, коли не цілий день.

— Нічого особливого, — сказала вона чемно-нежиттєвим тоном, який дав йому зрозуміти, що мати знудилася цією розмовою. — Нічого особливого. Тебе готували, посилювали твою рішучість, от і все. Змушували тебе бачити якісь речі ясніше, а якісь — не так ясно.

— От як навіювання підроблених спогадів або…

— Ні. Такі речі зробили б тебе такою дорогою моделлю, якої ніхто тут не може собі дозволити. Або дозволити собі послати тебе до Південного Округу. — Бо всяк ладен повбивати інших за цю посаду.

— Ти мені брешеш?

— Краще сподівайся, що ні, — сказала вона в раптовому пориві жвавості й натхнення, — бо я все, що у тебе зараз є — завдяки своїм учинкам. А ще ж ти ніколи не знаєш напевно. Ти завжди був із тих, хто зриває всі покрови, навіть якщо не лишилося покровів. Тому просто прийми це номіналом, за чисту монету, від своєї бідолашної, стражденної матусі.

— Я бачу тебе, мамо. Я бачу твоє віддзеркалення у склі. Ти прямо за рогом, спостерігаєш, чи не так? Це не просто твої заступники. Ти теж у місті.

— Так, Джоне. Ось чому таке шорстке відлуння. Ось чому мої слова начебто адресовані глухому, бо ти чуєш їх двічі. Вочевидь, я сама себе уриваю.

По ньому пробігли якісь брижі, що справило враження хитавиці. Він відчув, що витягується і розтягується, і в горлі пересохло.

— Чи можу я тобі довіряти? — спитав він, уже хворий від цих перекору й колотнечі.

Щось щире й відверте в його голосі, певно, долинуло до неї, бо вона полишила відсторонений тон і мовила:

— Звісно, можеш, Джоне. Ти не можеш довіряти тому, куди я потрапляю, але ти повинен довіряти тому, що я знаю, куди йду. Я завжди знаю, куди йду.

Йому це зовсім не зарадило.

— Ти хочеш, щоб я тобі довіряв? Тоді скажи мені, мамо. Скажи, ким був Голос. — Якщо вона не скаже, у нього виник імпульс просто зникнути в низу черева Гедлі, щоб розчинитися в цьому ландшафті й не повернутися назад, ніколи не повертатися. Можливо, бути надто сильним, щоб дати себе придушити.

Вона вагалася, і ці вагання лякали його. Відчувалося, що це насправді, а не підроблено.

Потім:

— Лоурі. Богом присягаюся, Джоне. Лоурі був Голосом.

Не віддалений на тридцять років. Але той, що дихав Керманичеві просто у вухо.

— Скурвий син.

Вигнаний, але все ж таки він повертався через відео, яке назавжди програватиметься в голові. Який досі пантрує на нього, на кого він досі одержимий.

Лоурі.

«Бігом і перевір сидіння на дрібняки, Джоне». Дідусь Джек пильно дивиться на нього, як він тримає пістолет.

Почувся різкий стукіт до вікна. Це була його мати, яка нахилялася, щоб глянути в шибку. Навіть крізь спітніле скло Керманич міг би сказати, коли саме вона помітила пістолет у нього на коліні. Двері були прочинені. Пістолет раптово зник, а Джека, з іншого боку, витягли за вухо, і мати стояла над ним, коли він сидів на бордюрі перед автомобілем. Керманич ризикував опустити ліве заднє скло, а потім нахилився трохи вперед, щоб краще їх спостерігати крізь лобове скло. Мати спокійно промовляла до дідуся, стоячи перед ним, руки складені на грудях, погляд спрямований прямо вперед, наче той був на рівні її очей. Керманичеві не було видно, куди подівся пістолет.

Чуття загрози, що випромінювалося від його матері, якої він ще ніколи не бачив такою зібраною. Її голос звучав стишено, і Керманич не міг розчути більшості слів, але тонус і швидкість нагадували те, як різник крає ножем, — легко, наче сире м’ясо. Дідусь відповідав своєрідно — киваючи, — це більше нагадувало, ніби його підкидає якась невидима сила, або ніби мати його штовхає.

Вона розплела руки й опустила голову, щоб подивитися на дідуся, і Керманич почув: «Не так! Не так. Ти не можеш його примусити до цього». Чомусь він замислився, про що це вона говорить — чи про пістолет, чи про таємний дідусевий план — повезти Керманича на показ білизни.

Потім вона пішла назад до машини, щоб забрати його, а дідусь сів за кермо й поволі покотив. Керманича охопило полегшення, коли вони повернулися додому. Йому не треба їхати на показ білизни. Він може піти до сусідки.

Мати лише раз згадала цей інцидент, коли вони повернулися в будинок. Вони зняли пальта, пройшли до вітальні. Мати витягла пачку цигарок і запалила одну. З пишним, хвилястим волоссям, ніжними витонченими рисами обличчя, у білій блузці, червоному шалику, чорних штанях в обтяжку та на високих підборах, вона мала вигляд моделі з обкладинки журналу про паління. Збуджена модель. Тепер він осягнув ще одне, окрім того факту, що мати здатна завзято битися за нього: вона — курець.

Та вона різко обернулася на нього, от ніби саме він був винуватцем:

— Що, чорт забирай, Джоне, ти собі думав? Що, чорт забирай, ти думав?

Але він і не думав. Він бачив, як дідусь підморгнув, згадавши про показ у тому магазині, і Керманичеві сподобалося, що така людина, яка може бути суворою або навіть засуджувати його, довіряє йому таємницю, котру треба ховати від матері.

— Не торкайся зброї, Джоне, — казала вона, походжаючи вперед-назад. — І не роби кожної дурниці, яку тобі підкаже дідусь. — Пізніше він вирішив дотримуватися другої заповіді, але ігнорувати першу, бо сумнівався в ній — навіть називав різні свої пістолети «стариганами» або «дідусями». Він користувався пістолетами, але не любив їх і не покладався на них. Вони пахли, як власні перспективи.

Керманич так і не розповів своєму батькові про той інцидент, боячись, що це буде використано проти його матері. Так само, як і те, що пізніше розпізнав: уся ця поїздка насправді мала на меті пістолет, або щоб виявити пістолет. Певно, це було якимсь різновидом випробування.

Сидячи у кав’ярні після того, як мати повісила слухавку, він раптом подумав, що материнський гнів щодо пістолета — це несподівана сцена, теруар, з артистами Джеком і Джекі на додачу — партнерами у виставі, співучасниками, у п’єсі, яка була спрямована на те, щоб іще замолоду якимсь чином уплинути на

1 ... 57 58 59 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвідчення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Засвідчення"