Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Я зацікавлено зиркнула на Шанліса, мені його ідея сподобалася, а от чоловікові у формі, здається, ні.

– Звичайно ж, ми запрошуємо вас погостювати, – швидко викрутився він, уперше, за весь час нашого перебування тут, усміхнувшись, від чого мені захотілося його вдарити. Слизький тип. – Приймемо вас, як дорогих гостей та друзів.

– Добре, – кивнув Шанліс, переглянувшись з Ларі та Саном.

Звичайно ж, Шанліс не залишив поза увагою і мою скромну персону. Подивився на мене своїми подовженими зіницями, мовляв, дивись Світлано, це те місце, в яке ти так рвалася. І тут мешкають далеко не єдинороги, що пукають різнобарвною веселкою.

Виходячи з порталу, я… нічого не очікувала. Навіщо ці очікування, якщо після них одні розчарування? Краще вже дивитимуся на світ без рожевих окулярів якихось дурних надій. Реалістам завжди простіше приймати правду, а я не збиралася впадати в депресію і шкодувати себе, нарікаючи на складну долю. Яка є, вона моя, а з рештою я впораюся!

З такими думками я озирнулася, крутячи головою в різні боки. На моїх губах була легка посмішка абсолютно врівноваженої дівчини, яка не засмучуватиметься через дрібниці. Побачене не здивувало, але й не засмутило, та й я вже вирішила для себе, що тут точно не залишусь. Нехай ці індивіди живуть без мене та самі варяться у своєму…

Подумки махнувши рукою, я посміхнулася хлопчику, який біг недалеко від нас. Різко зупинившись, хлопчик дивився на мене, ніби я була чимось надзвичайним. Хоча, якщо в них тут жорсткий патріархат, то моє вбрання не те, щоб зухвале, а просто кричуще! Втім, це мене мало турбувало. Побували б вони на Землі, і моє вбрання здалося б їм межею скромності!

– Каніре, тікай звідси, – гаркнув на хлопчика чоловік у формі, викликаючи в мене ще більше огиди.

Мене взагалі трохи, гаразд, «сильно» дратували люди, які підвищували голос на дітей. Як на мене, кричати чи ще чого гірше, бити дитину недозволено. Мої батьки собі ніколи такого не дозволяли, щиро вважаючи, що з дитиною можна домовитись. А якщо вже зовсім несила, то півгодини обмірковування свого поганого вчинку, сидячи на стільчику в іншій кімнаті, добре діяло. На мене діяло беззастережно, особливо коли сестри грали в цей час.

Підморгнувши похмурому хлопчику, який зашарівся, немов червоний помідорчик, я посміхнулася ширше, побачивши, як він тікає. Збентежила хлопчика, та й добре, зате у нього не залишилося неприємного осаду після слів чоловіка.

Помітивши пильну увагу Ларі, який буквально не спускав з мене погляду, я трохи забарилася, не знаючи, що робити. У результаті, не знайшовши кращого виходу, я подивилася на ближні будинки, розглядаючи ці звичайні конструкції.

Ось потрапляєш в інший світ і хочеться чогось такого, щоб мозок буквально плавився від нестандартності мислення інших рас. Або це я настільки вибаглива, начиталася книг і мені вже прості дерев'яні одноповерхові, двоповерхові будинки здаються чимось звичайним. А будинки ж гарні, доглянуті, поряд з кожним є невелика клумба, а головна вулиця викладена чимось на кшталт бруківки. Піде дощ і можна не побоюватися, що застрягнеш по коліно в бруді, а це ще перевертні діти лісу та природи. Чи, може, тут перевертні – це міські жителі?

Внутрішньо хмикнувши, я зітхнула, розуміючи, що ця інформація мені, як рибці парасолька, так що дарма забивати собі голову всякими дурницями не вихід. Краще подумати про щось цікавіше, наприклад, про драконів, до яких, наскільки я зрозуміла, ми вирушимо після перевертнів. Ну, чи про те, що задумали мої хвостаті чоловіки? Та й чого це Ларі так пильно дивиться, досі не відвівши погляду?

– Прийшли, – видихнув наш проводжатий, змушуючи мене скосити на нього погляд. – У цьому будиночку ви можете відпочити перед зустріччю з ватажком і переодягнутися, – зиркнувши на мене, з натяком продовжив він, піднімаючи куточки губ на кшталт посмішки. – Я пришлю до вас помічницю, якщо щось буде потрібно, обов'язково кажіть їй, вона все зробить.

З цими словами чоловік відкрив нам двері в звичайний одноповерховий будиночок, ледве поглядом не показуючи, що в нього болить обличчя від дружелюбності, яку він «випромінював». Наче його хтось просив про це, індик.

До будинку я зайшла мовчки, вирішивши не показувати своє «фі». Та й навіщо даремно стрясати повітря, якщо воно все одно нікому не потрібно? Краще зберегти свої нервові клітини, ще все життя попереду.

– Навіщо ми лишилися? – Поцікавилася тихо я, сідаючи на диван у вітальні.

Усередині будинок теж виявився звичайнісіньким, ніякого шику чи помпезності для гостей інших рас. Хоча, мені здається, що тут взагалі немає шику. Може тільки в будинку їхнього ватажка, як найголовнішого. Мені, втім, було байдуже, після гуртожитку все здасться раєм. Та й до гуртожитку наша родина вважалася не багатою, а середнього достатку. Все було, звісно, але без фанатизму.

– Як це навіщо? — Глузливо пирхнув Шанліс, наче вирішивши перевірити, наскільки вистачить моєї слухняності. – Ми ж не відпочивати вийшли, а укладати торговельні договори, – вагомо зауважив він, уважно подивившись на мене.

– Навіть не уявляю, що вони зможуть запропонувати вам для торгівлі, – не стрималася я, повівши плечем.

– Скоро дізнаємось, – знизав плечима задумливий Сан. – Думаю, сьогодні ми вирушимо на вечерю до їхнього ватажка, навряд чи вони довше витерплять.

– Ти маєш рацію, – кивнув йому Шанліс. – Ти підеш з нами? – Запитав уже у мене чоловік. Може, не йти?

– Піду, – швидко випалила я, не даючи собі можливості передумати. Як би там не було, але подивитися на інші раси однаково хочеться. Та й дізнатися, як вони живуть, може й справді не всі такі, як чоловік у формі.

– Добре.

До вечора я, якщо не брехати, мучилась від нудьги. Виходити кудись чоловіки не захотіли, обговорюючи щось між собою, а сама я не ризикувала, воліючи сидіти на попі рівно. Тож до вечері, на яку нас таки запросили, я була готова ще хвилин за двадцять до виходу.