Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Вигнанець і чорна вдова 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

307
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вигнанець і чорна вдова" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 68
Перейти на сторінку:
дому, так би мовити. Деградація. Незаконний, байстрюк, усе рятував. Але претендувати на спадок не міг.

— Апаш погано знається на такій писанині. — Ватажок бандитів кивнув на здобич. — Ось ти кажеш: усе, що управитель ховав від людських очей, робить його законним претендентом на спадок.

— За умови, що інших нема, — уточнив Чечель. — Тут купа роботи для юристів. Великий шматок на кону, переможець матиме багато. А при вдалому розкладі — все. Думаю, Ніколі набридло жити в кімнаті під великими сходами замку, на який має повне право. Баронеса помирає, татко одружується вдруге. Садовський чує, що плетуть про Марію. Так потроху визріває план. Три трупи, один убивця. Вірніше — одна. Четверо спадкоємців-конкурентів виведено з гри. Це мотив, який ми так довго шукали. Тепер між Садовським і мільйонами тільки Марко.

Апаш потер перенісся.

— Баламута треба отруїти чи примочити в інший спосіб. На Марію зараз не повісиш.

— А тут молодший брат сам усе придумав за Ніколу, — сказав Чечель. — Якби інакший спосіб життя, уже лежав би трупом. Чи навпаки, ускладнив би байстрюкові задум. Тільки ж він — революція. Ти, Апашу, витягнув мене, вигадавши історію про терористів, у яку легко повірити. Так само легко повірити, що Марка колись застрелить хтось із анархістської зграї. Що вони там не поділять — нікого не хвилюватиме. Попередити цього грішного янгола — значить урятувати.

— Його?

— І Марію, — нагадав Платон. — Якщо Марко дізнається оцю правду, — він постукав пальцем по конверту, — навряд чи щось для себе змінить. Але життя своє врятує. І, що важливіше, поламає Садовському плани.

— Чому байстрюк досі його не вбив?

— Вичікує. Мудро робить, між іншим. Тільки я вже чекати не можу.

Платон підвівся, зняв із цвяха піддівку.

— Куди намилився?

— Здурів тут з нудьги. Горілка твоя, баби, пики запухлі по дворах. Світу білого не бачу. Цю крапку мушу поставити сам.

— Босяки далі нюшать за революцією. Апаш скаже — приведуть.

— Дозволь мені нарешті самому діяти. Правда, Апашу, засидівся я. Відклич уже босяків від Марка. Так само, певне, знудилися.

— Апаш розуміє. — Бандит теж підвівся. — Хряй, дорогенький. Дій, як відчуваєш. Марію мені витягни, — нагадав. — Озирайся частіше. Не попадися, втікачу.

Візника не брав, хоч бандитський ватажок від щедрот тицьнув п’ять рублів.

Перевалило за полудень. Гуляв зовсім весняний, теплий вітерець, а щойно Платон вибрався з нетрів, дихати взагалі стало відчутно легше. Розстебнув піддівку, розправив плечі, рушив упевнено. Так, мовби й не треба озиратися на кожного городового. Вибрався на Глибочицьку, яка вивела на Поділ. Дістався без пригод, хоч попервах усе ж сторожко крутив головою. Але радше через те, що за багато днів у замкненому просторі відвик отак вільно рухатися містом, серед людей.

Шукаючи будинок із нумерами, де оселився молодший баронет, Платон трохи поблукав. Житло старших брата й сестри знайшов швидше, бо мав від них картки. До того ж їхні апартаменти були досить прикметними. Марко ж вибрав собі барліг у дворах кварталу, де селилися переважно не надто заможні євреї. Допомогла прикмета — поштове відділення неподалік.

Цю прикмету підкинув свого часу Садовський.

Умовою для Марка була можливість за потреби швидко знайти його, відбивши телеграму.

Брама в потрібному дворі виявилася прочиненою. Місцевий двірник, з вигляду миршавий, з ріденькою, мов у старого цапа, борідкою, у важких чоботях і брудному фартуху, саме крутив у руках замок. Піддівка виказувала в Чечелі свого, тож двірник одразу поскаржився:

— А бач, служивий! Знову якісь босяки поламали! Де я новий знайду?! Ти, служивий, не слюсар, бува?

— Я навіть не служивий.

— Для мене ви всі служиві, — сумно протягнув двірник. — Нема на них управи.

— На кого?

— Та на всіх, — відмахнувся той. — От і по тобі, служивий, не скажеш, що так просто управу знайти.

— Кажеш, на всіх... — Чечель легко підхопив хвилю двірника. — Значить, ти всіх тут знаєш...

— Треба когось? — дзенькнули ледь відчутні підозрілі нотки.

— Десь тут у тебе на хазяйстві живе Марко. Такий собі патлатий...

— Панич, — упевнено кивнув двірник, тепер підозрілим став і погляд, він навіть ступив на крок назад. — Ти до нього чи, мо’, з ним?

— Різниця є хіба?

— До нього, значить. — Двірник заговорив упевненіше, підозра зникла. — Я його дружків-баламутів за версту носом чую. — Ніздрями втягнув повітря, сплюнув під ноги. — То вони замки мені ламають.

— Ти ж казав — босяки.

— Баламути — вони такі самі босяки, як не гірше. — Двірник розтер плювок носаком чобота. — Інших би давно за вухо й на сонечко, сушити. Цей як оселився, до мене Карпович, урядник наш, спеціально прийшов. Гляди, каже, Сазонов. Дізнаєшся, що хлопчисько той якусь крамолу вигадючує, побачиш біля нього підозрілих — мені кажи й більше нікому. То, каже, панський синок, самого фона барона Шлоссера чи як там його...

— Шлессера.

— Во-во! — пожвавився двірник. — Баронський синок, тільки з глузду з’їхав. Удома не сиділося. Злигався з різними баламутами, фамілію ганьбить. Тільки ж не посадиш на цугундер, каже, баронського синка, у якого родичі, каже, в міській думі. Наглядати за Марком велів, але не більше.

— Нянькою тебе урядник призначив, — підіграв Чечель.

— Ще й копійчину підкидають, — похвалився двірник. — Раз на місяць Карпович особисто передає, у конверті. Не віриш?

— Вірю.

— Все одно! Зирь!

На куті пожмаканого конверта, який він витягнув із кишені штанів, Платон побачив відтиск герба фон Шлессерів — він був усюди в замку. Значить, майнуло, платять двірникові з київської контори.

Садовський дбає.

— Нічого, жить можна.

— Я тут думаю натякнути уряднику, аби трошки докинули за рило.

— Рило?

— Рило. — Двірник обвів пальцем своє обличчя. — Воно в мене, служивий, не казенне. А панич Марко моду взяв: чуть що — в рило мене.

— Панські замашки, — погодився Чечель, якому вже набрид говіркий Сазонов. — І дозволяють йому?

— Хто? Е-е-е, в кого ж така цяця дозволу спита! Ось допіру...

Платон витягнув із кишені рубль, зупинивши словесний потічок.

— Так у себе панич Марко?

— Та пішов він!

— Зрозумів уже. Піде, куди пошлють. Удома чи ні, питаю.

— Кажу ж — пішов він! Тобто вони пішли, обоє. Вдвох.

Чечель ледь стримав

1 ... 58 59 60 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і чорна вдова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигнанець і чорна вдова"