Читати книгу - "Війна у натовпі"

Прийшов день поховання. Труна стояла у Володимирському соборі. Зранку почали збиратися люди. Під'їжджали священики та вірні з інших областей. Я зібрав своїх, чоловік двісті. У завівтарній частині тусувалися якісь депутати, єпископи, прийшов колишній Президент України Кравчук. Всі пропонували різне. Філарету телефонували з адміністрації Президента, пропонували поховати саме тут, біля Володимирського собору.

Ані Президента, ані прем'єра в цей час в Києві не було. Можливо, вони не хотіли брати на себе зайвої відповідальності. На господарстві залишився віце-прем'єр з якихось, здається економічних, питань Роман Шпек. Я взяв когось з єпископів і поїхав до нього у великий темний будинок Кабінету Міністрів.

— Клир і вірні церкви налаштовані поховати Святійшого в Святій Софії, — сказав я. — Ви візьмете на себе відповідальність за наказ розігнати похоронну процесію?

— У Софії неможливе ніяке поховання, — відповів він. — Ми пропонуємо вам вибір: Байкове чи Володимирський собор.

— Ви берете на себе відповідальність за бійню? — наполягав я.

Він відповів щось невиразне. Виходячи з його кабінету, я зрозумів, чому під цю ситуацію підставили саме його. Він був такий ніякий, що якби щось відбулось, нікому в голову не прийшло б з нього щось питати. Він заздалегідь не здатен був прийняти жодного рішення.

Я повернувся до собору. Там усім цим завчасно переляканим вдалося намовити Філарета не йти на конфронтацію й погодитись на поховання таки тут. Лише для чогось винести тіло до пам'ятника Шевченку, де відслужити ще одну панахиду.

Втім, наполягати й на цьому рішенні ані Філарет, ані Синод не наважувались.

— Треба виности тіло, — сказав я і наказав хлопцям утворити живий коридор.

Утворилася велика процесія. Коли ми дійшли до Володимирської вулиці, повернули до Софії, а не до Шевченка, і майже одразу ж зіткнулися з кордоном міліції. Вони були вдягнені в шоломи та бронежилети й прикривалися щитами. Унсовці перебігли в голову колони і кілька хвилин готувалися до прориву. Як таран були використані секції металевої огорожі, якою, дуже необачно, міліція намагалась зміцнити власний кордон. Міліціонери відбивалися гумовими кийками і рясно поливали наші голови "черьомухою". Нарешті кордон міліції було прорвано і натовп посунув Володимирською.

Під час сутички дуже сміливо виявили себе священики з західноукраїнських парафій. Ми вільно дійшли до майдану Богдана Хмельницького й розташувалися перед дзвіницею Св. Софії. Її браму було замкнено зсередини. За нею зосередилось кілька сот омонівців.

Почалася відправа. Заспівав хор. Я наказав хлопцям взяти кліриків і труну в кільце. Хтось ще їздив до Кабінету Міністрів домовлятися, хтось телефонував до адміністрації Президента — все було марним. Час від часу з-попід брами натовп протравлювали газом, так що єпископам довелось здійснювати відправу, натягнувши на обличчя хусточки. Я попросив принести ломи та лопати, які напередодні сховали в кількох місцях неподалік від майдану. Прямо в асфальті, під стінами дзвіниці, ми почали довбати могилу. Години за дві її було видовбано.

Відправа все ще продовжувалась. Вечоріло. Помітивши пересування та суєту в міліцейських підрозділах, я протиснувся до Філарета і сказав йому:

— Припиняйте. Треба негайно ховати.

Труну нашвидкуруч заколотили і, коли почали опускати в могилу, міліція почала наступ. Чули, як котрийсь з міліцейських начальників віддав наказ: "Натовп — бити. Унсовців — калічити".

Двері брами прочинились, і звідти посунули сотні омонівців. Це був основний напрям атаки, підтриманий вздовж стіни ще й з лівого флангу. Нас вистачило хвилини на півтори спротиву. В їхні голови полетіли шматки асфальту, каміння з могили. Відбивались лопатами. При цьому героїчно проявив себе дехто зі священиків. Кілька чоловік, у той час, коли їх били по спинах гумовими кийками, засипали могилу руками. Натовп в урізнобіч біг майданом. Міліціонери наздогоняли задніх, збивали з ніг на землю й довго топтали. Тих, кого їм вдавалося захопити, тягнули всередину брами і там били.

Нарешті весь майдан було очищено від натовпу і оточено міліцейським кільцем. Близько сотні чоловік зібралось збоку. Аби їх підбадьорити, я організував невеличкий мітинг.

Сутеніло. Ймовірно, міліцейське начальство не знало, що робити далі. Чи то витягати труну з могили, чи залишити все як було.

Цього дня вони весь час не встигали за змінами ситуації. Їм доносили, що Філарета Синод вагаються, отож тому вони не очікували, що натовп рішуче піде в прорив. Вони не могли уявити собі, що могилу почнуть видовбувати прямо під стінами дзвіниці, тому спочатку вважали своєю основною задачею не пускати процесію на подвір'я Софії. Доки вони узгоджували з Кабінетом Міністрів та адміністрацією, що робити в нових обставинах, могилу вже було вирито. Поки вони готувалися до атаки, труну опустили в могилу. Нарешті начальники прийняли те рішення, яке приймається завжди: залишити все, як є.

Міліцію забрали з майдану. В темряві ми підійшли до могили, досипали її й прослухали останню цього дня коротку відправу. Філарет без посоха (його погнули в бійці), розкуйовджений, тримався молодцем.

Я сказав нашим основним на всяк випадок не ночувати вдома, позаяк зважав на можливість арештів. Кількох захоплених на майдані всю ніч катували в Шевченківському райвідділі. В знущаннях активну участь брала жінка-слідчий.

Через два дні я зустрівся з міністром внутрішніх справ. Він не захотів розмовляти сам на сам, і, увійшовши до кабінету, я побачив там когось із заступників, ще й Депутата, який почав першим: "Міністр у розпачі від того, що відбулось. Якби ви знали, яка це сумлінна людина! Перед вашим приходом ми умовляли його не подавати у відставку". Очима він запрошував мене приєднатися до цих умовлянь.

— На вашому місці, пане міністр, — мовив я у відповідь, — я негайно подав би у відставку.

— Будете на моєму місці, тоді й подавайте! — вибухнув він.

Ми кілька хвилин погарчали один на одного, і я вийшов, спробувавши грюкнути дверима (вони були важкі і це не дуже вдалося).

На тому справа в цілому й завершилась. Виступаючи згодом на великому мітингу над могилою патріарха, я говорив:

— Перші дні після побоїща на Софійському майдані влада очікувала, що всі, кому дісталося по голові — депутати, керівники партій, церква, — закликатимуть народ до громадянської непокори, до повстання. Але від всіх цих людей ми чули лише їхню стару мантру: "Зберігати спокій. Не піддаватись на провокації." Коли завтра на майдані гвалтуватимуть їхніх дружин, вони зберігатимуть спокій