Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

Ян написав, що любить у сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знає, що і вона скомпрометована, як він, що і вона терпить. А ще – що підтримає її вибір. Льоля читала і не вірила. Чи не хотіла вірити? Кожне слово било хльостко, пекуче. Наче він – той, хто завше розумів її з півслова, уперше не відчув. Того разу батько сам вручив їй лист від Яна, вдоволено усміхаючись. Гарячі краплі падали на білий папір, розмиваючи букви.

«Вважай, що моя доля – вітер у полі і ще хтозна-куди мене кине. Тому рішайся і будь переконана, що я все одно буду тебе любити, вічно буду тобі вірний. Роби, як знаєш, як думаєш».

7

– Дивіться, яка краса! Паризька мода! – Льоля відчула, як її щось штурхнуло в бік, і наче прокинулася. Побачила, що сидить у маленькій кімнатці з низькою стелею в колі незнайомих дівчат-одноліток. Повітря було густе, наче напівдим-напівтуман. Проте все видко. Перед нею на столі лежав журнал із чорно-білими ілюстраціями. Льоля з подивом втупилася у чудернацький костюм. Де це вони такий раритет відкопали? Темноволоса дівчина, що сиділа поруч, активно коментувала:

– Отже тут у нас костюм для катання на ковзанах. Сіра вовняна спідниця з тюнікою й драповий жакет, застібнутий до горла на внутрішні гачечки і петлі. Стоячий комірець, вільні складки на драпіровці й пуф ззаду. Акуратний чотирикутний комірець із плюшу чи легкого хутра поверх жакетки. Маленька муфточка з кишенькою для хусточки. Образ довершує оригінальний капелюшок із чорного плюшу, «гарнірований» синельними торочками й подвійною кордильєрою з двома китичками, – оповідачка зітхнула, торкаючись пальцем капелюшка. – Шкода, що ця краса не про наші голівоньки…

– Qui vivra verra. Поживемо – побачимо, сестричко! Ходімо краще до річки, сьогодні ж Йордана! – Льоля почула свій голос наче збоку. Сестра? То це її сестра? І справді, схожа, тільки вища трохи. Але ж у неї ніколи не було сестри! Тільки Ярко…

– Щоб сі умила та красна була? – темноволоса лукаво підморгнула. – І для кого це?

– Ти знаєш! – Льоля несподівано підхопила дівчину під руку. Її наче розпирало зсередини – хотілося поковзатися. Вона сміялася і веселилася, заводячи веселі щедрівки, які з готовністю підхоплювали стрічні хлопці та дівчата. Проте всередині її холодив страх. Вона ж боїться води. Чого її тягне на ту кляту річку?

Льоля першою спустилася з моста, пробуючи черевичками кригу. Наче міцна. От зараз би проїхатися, пролетіти над глибочінню! Дівчина похитала головою. Боже, наче чужі думки в голові! Подивилася вниз і пополотніла. Під ногами – пустка, тільки товстий шар криги захисту. Він точно не пустить її до води. Але хіба лід завадить страху? Забратися звідси негайно! Але тіло дівчину не слухалося. Льоля раптово кинулася вперед, набираючи розгону. Та не встигла пробігти й кількох кроків, як полетіла вниз й добряче приклалася обличчям і лівим боком до криги. В очах потемніло, наче вона таки пробила лід й провалилася до ріки. Це кінець? У голові шуміло, однак страху не було. Лише дивне передчуття.

– Ольдзю, Ольдзю! – хтось намагався докричатися до неї. Чомусь пахло спиртом. Щось вологе торкалося її щік. Що від неї хочуть? Залиште! Не чіпайте!

Льоля застогнала і прокинулася. Над нею схилилося налякане обличчя матері:

– Ти стогнала уві сні, доню, щось погане наснилося?

Льолю, можеш сказати мені…

– Та нема чого розказувати, – дівчина прийняла з рук матері рушник і витерла обличчя сухим кінчиком. – Усе добре, мамо, йдіть лягайте. Чого не спите?

Дівчина всміхнулася жінці, яка завагалася на порозі, але врешті вийшла і зачинила за собою двері. Знову дивний сон-туман. Знову сама не своя. Але цього разу дивне передчуття не зникло. Навпаки – охопило її з ніг до голови. Льоля покрутилася на подушці і врешті задрімала. Цього разу їй нічого не снилося, але від цього вперше було не спокійно, а лячно. Наче покарання.

8

Двійко дівчат – білявка й темно-русява, тримаючи одна одну попідруки, намотували п’яте коло площею Ринок. Знайомий квадрат додавав хоч трошки визначеності. Нептун, Адоніс, Амфітріта та Діана мовчки спостерігали зсередини своїх восьмигранних чаш-колодязів за дивною парочкою. Майстерно виліпленим образам ледь не злітали брови на чоло від подиву. Але камінь тримав надто міцно, тож вони заздрили своїм колегам – живим образам королів та королівен, придворних дам, ангелів, амурів та фотографів. Приміряли на себе показово-викличну позолоту і подумки хитали головами. Скульптури на фоні сірої бруківки нагадували персонажів казок Андерсена, тому кам’яні родичі лише подумки повторювали вислів із його повісті «Старий дім»: «Так, позолота-то зітреться, свиняча ж шкіра залишається!»

– Пані, заждіть, пані! – чоловічий вигук стелився за спинами, аж дзвеніло у вухах.

Льоля з Міною синхронно озирнулися й побачили, що до них мчить чоловік з борідкою у капелюсі й із чималим фотоапаратом у руках. Не добігши до подруг кількох кроків, незнайомець спотикнувся й ледь не розтягнувся на бруківці.

– Перепрошую, пані, але я майже біля ваших ніг, – пожартував бородань, відхекуючись.

Дівчата усміхнулися. Чоловік виглядав пристойно і був не схожий ані на міського божевільного, ані на злодія.

– Прошу пані, – він звернувся до Льолі. – Можна я вас сфотографую?

– Нащо? – насторожилася дівчина.

– Можете вірити, можете ні, але ви – викапана Ольга Рошкевич.

– Хто? – одночасно мовили дівчата. Мінка миттю полізла в телефон, забиваючи ім’я та прізвище в пошуковик.

– Ольга Рошкевич, – терпляче повторив бородань. – Ви не знаєте? – чоловік відкашлявся і продекламував:

– Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,

Левкоєю пахучо-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,

Як ідеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні,

Облиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні…

Мов золотая мушка, в бурштиновий

Хрусталь залита, в нім віки триває,

Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.