Читати книгу - "Троща"

— Черемош, Прут?..

Він, певно, назвав усі західні річки, які знав.

— Ні, Стрипа, — мовив я.

— Стрипа? Не чув. А риба там яка?

— Всяка є.

— А найбільша? — Довбня дивився на мене з такою цікавістю, як може дивитися лише чоловік, схибнутий на риболовлі.

Я вдруге згадав Дзідзя. Це він у нас був удатним рибалкою, хоч свого часу належав до сотні «Холодноярці», а не «Риболовці», яка теж входила до куреня Бондаренка. Але Дзідзьо умів співати, а розповідав краще Сірко, тому історію про найбільшу рибину в Стрипі я запам’ятав з його вуст.

Якось Сірко допомагав Дзідзьові тягати волочка попід очеретом, де жирують лини, і тягали вони його доти, поки не зачепили якогось корча. Уперлися, бідаки, руками й ногами, а воно ні сюди ні туди. Тоді Сірко пірнув, щоб відчепити волока, і, розплющивши під водою очі, побачив колоду, оброслу мохом та черепашками. Став він шукати зачіпку, що не відпускала їхнього волока, підплив до колоди з другого боку — там вона була вужча і мовби приплюснута, — дивився, дивився, аж поки вода в літній Стрипі нараз не зробилася крижаною. Сірко побачив, що обросла мохом і мушлями колода також на нього дивиться. Двоє живих плескатих очей прозирали на нього з-поміж зеленого моху. Невідь-яка сила виштовхнула його на поверхню, і Сірко побіг водою чимдалі від тієї почвари, гукаючи за собою Дзідзя. Тертий рибалка Дзідзьо покинув волока й побіг за Сірком, думаючи, що того вкусила якась зміюка. А коли Сірко відсапався і розповів про почвару, Дзідзьо йому не повірив. Він повернувся на те місце, сам пірнув під воду і вивільнив волока з риб’ячого плавця. То була, як пояснив нам Дзідзьо, велетенська щука, метрів на два завдовжки і пудів зо три вагою. Така старезна, що вже й плавати не здужала, стояла на місці, як та колода, обростаючи мохом і черепашками. «Як же вона харчується?» — спитали ми. І тут уже Сірко, колекціонер дивовижних історій, пояснив, що такій «колоді» немає чого метушитися. Вона лише час від часу розтуляє пащу, і дрібна риба сама запливає в неї, як у печеру.

Я не розповідав Довбні про Дзідзя й Сірка, але похвалився, що в нашій Стрипі водяться трипудові щуки до двох метрів завдовжки.

— Та ну! — не повірив він. — Ви самі бачили?

— Так, — сказав я, бо й зараз перед очима стояла обросла мохом та черепашками «колода», яка стомлено дивилася на зелений світ, що поволі згасав. У мене не було підстав не вірити Сіркові.

Тонко й пронизливо кричали чайки. Вони не махали крилами, а тільки вміло підставляли їх вітрові.

Я чекав, поки Довбня скаже, для чого він закликав мене на цей пустельний берег. Капелюх від рвучкого вітру лопотів у його руці, як потужний глушник таємних розмов.

Довбня теж задивився на чайок і, мабуть, через те сказав ось так:

— Вам треба звити своє гніздо. Інакше це не життя.

Він мав на увазі, що в моєму віці пора мати власне житло і завести сім’ю. Але величезні черги на квартири та моя неблагонадійність не давали жодного шансу.

— Я придумав, що треба зробити, — сказав він. — Ми вас поставимо на чергу.

— Лишіться того ровера, Миколо Петровичу. Хочете клопоту на свою голову?

— Не бійтеся, квартиру вам ніхто не дасть, — заспокоїв мене Довбня.

Він пояснив свою комбінацію. Навесні здаватиметься кооперативний будинок, і той, хто стоїть на квартирному обліку, матиме право на позачергове придбання житла.

Я не уявляв, скільки то коштує, але тільки всміхнувся. Грошей у мене було не більше, ніж у тієї чаєчки-небоги, що звила гніздо при битій дорозі і тепер пискляво квилила над холодною річкою.

Довбня зрозумів мою посмішку.

— Там не такі вже й великі гроші, — сказав він.

— Скільки?

— За однокімнатну квартиру перший внесок — тисяча рублів.

Я прикинув, що якщо не їсти, не пити й не зодягатися, то таку суму можна зібрати за рік.

Довбня прочитав мої думки і промовив таке, що в мене клубок підкотився до горла:

— Скільки не хвататиме, я вам позичу.

— Не знаю, — сказав я. — Дякую, але…

— Знаєте! — він кинув недопалок у пісок і затоптав його носаком черевика. — Приходьте у п’ятницю на профспілкові збори.

Цього я не хотів розповідати Стефі: ще де те теля, а чорт уже з… Довбнею. Вона сиділа біля мене така маленька і беззахисна, що я дивувався, чому раніше видавалася мені гінкою лошицею. Видно, капелюшок та обчаси додають жінкам третину зросту.

Стефа взяла до рота чайну ложечку і так тримала її, поки на очі не набігли сльози.

— Не кидай мене. Ліпше вбий, — повторила вона.

2

Вирок революційного суду був суворий, але цілком обґрунтований.

Навіть там, де моя душа протестувала і не хотіла змиритися, логіка «579-го» була неспростовна.

Чотири тонесенькі аркуші тексту, відбитого через фіолетову кальку подекуди до дірок, мені показав Броз. Він сам, без невідлучного Змія, прийшов у криївку, щоб надати певні інструкції, і я його запитав:

— Суд відбувся?

— Який? — Броз опустився на прічі й байдужо дивився повз мене в куток, де я колись непомітно для нього підібрав з підлоги білу перлину. Чи він усе-таки щось помітив, колька йому в печінку?

— Ну, який… По справі Стодолі, — сказав я.

— Відбувся.

— І що?

— Ніяких несподіванок. Ти ж знаєш.

Напевно, він таки бачив ту перлину і тепер мені дрібно мстив.

— Нічого я не знаю.

— Облиш, — мовив він. — Ти достатньо фахово склав протоколи, щоб зробити правильні висновки.

— Їх… зліквідували?

Броз нарешті перевів погляд на мене, і я побачив у його очах стільки смутку, що мені стало ніяково. Його ця справа хвилювала дужче, ніж мене.

Він поліз рукою у спідню кишеню й дістав оті тонесенькі аркуші, складені вчетверо.

— Проглянь, — сказав він. — Може, тобі як слідчому буде не лише цікаво, але й корисно. Для досвіду.

Я сів за стіл ближче до лампи, підкрутив ґніт і розгорнув цигарковий папір.

Броз вийшов до господарчої кімнатки, я чув, як він набрав із діжки кухоль води.

З кожним рядком у моїй голові наростав шум.

«Р. 31.

Арештована Михайлина Стасів, псевдо Волошка, складала зізнання добровільно, переважно правдиво, хоча замовчувала деякі невигідні факти стосовно людей, причетних до справи Стодолі. Слідство підтвердило, що сама вона практично стала агентом УМГБ від серпня 1947 року. Будучи нареченою зрадника Стодолі й дізнавшись про його перехід до більшовиків, приховувала цей ганебний і вкрай небезпечний для Організації вчинок.

Після того як вона зустрілася зі Стодолею, мала всі можливості повідомити про нього комусь із підпільників, але навіть не думала цього робити. Більше того, щоб увести людей в оману, вона проливала фальшиві сльози за начебто загиблим нареченим.

Коли вже