Читати книгу - "Білявки все ще не помирають наодинці, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

   Тітка Вероніки жила у дев’ятиповерховій панельці, поряд із однією зі шкіл столиці. Домофону не було, тож Фані з Павлом спокійно піднялися на третій поверх та подзвонили у двері.

    - Хто там? – Почувся приємний, але стомлений жіночий голос. Пані відкрила двері, але ледь-ледь – двері були на ціпочці. – Ви – Свідки Ієгови? Вибачайте, але я – мусульманка.

      Наречені кліпнули, а Павло, посилюючи свій акцент сказав:

    -  Ні. Ми – приватні детективи. Ми до Вашої племінниці Вероніки Шайбле. З приводу раптової смерті її нареченого. - Пані по той бік дверей завагалася. - Її немає?

     - Ні, вона повернулася до дому, у Білгород-Дністровський.

     - А можна дещо запитати у Вас? – Сказала Фані. – Якщо Вам не зручно розмовляти вдома, то ми можемо зачекати на Вас на дитячому майданчику.

    - Буду за п’ять хвилин, - відповіла пані та зачинила двері.

    Діти на майданчику так голосно верещали та били м’ячами по асфальту, що Фані задумалася про те, чи дійсно вона хоче мати дітей. Павло, здається прочитав її думки.

    - Може, їм не вистачає уваги батьків? – Припустив хлопець. І цієї миті куля, з штучної шкіри, ледь не вдарила в голову Феофанії. – Гей! Дивися куди б’єш!

     - Відчепися дурний дядьку! – Відповів малий та смачно сплюнув на землю. – У мене є права.

     Павло хотів розповісти, що таке права та обов’язки, але вирішив, що його все одно не слухатимуть.

     - Здається, кожне нове покоління стає гіршим, за попередні, - пробурмотів пан Сміт.

    - Це лише так здається, - сказала втомленим голосом тітка Вероніки. Їй було років з сорок і вона була б гарною, якби не виглядала аж настільки втомленою. – Не думаю, що Вам би сподобалися скажімо, люди п’ятнадцятого століття. Усі ці вишукані тортури, забобони та інші речі.

    - Ви, мабуть, - припустила Фані, - викладач історії.

    - Це – так помітно? – Здивувалася пані. – То, хто ви і що хочете від мене?

    - Ви щось можете розповісти про Трістана Плав’є? Ми приватні детективи, якого його родина залучила до цієї справи.

    - Не знала, - сказала стомлена викладачка, - що у нього була родина.

    - В певному розумінні не було, але його дочка Хелена непокоїться, - зауважила Фані.

    - Чесно кажучи, - сказала тітка Вероніки, - я й гадки не маю, чому він припхався аж сюди. Тобто, я розумію, нові умови для письменника фантаста, нові ідеї. Але чому він так захопився Веронікою. Ні, - зупинила своїх співрозмовників викладачка, перш, ніж ті змогли вставити хоч слово. – Я розумію, Вероніка - мила чуйна дівчинка, але не думаю, що такий відомий письменник міг отак от одразу закохатися в таке майже невинне дитя.

     - Може, – припустив Павло, - його привабила її новизна, що вона відрізняється від інших? Якою є Ваша племінниця?

    - Вона, - задумалася пані, - дуже віддана. Не знаю, як вам пояснити. Вона не з тих, хто може кинути рідних напризволяще. І, думаю, що цей письменник їй дійсно подобався. Можливо, вона навіть закохана у  нього. Це в наш час звучить по-дурному, бо всі шукають альфа-самців, але Вероніка дійсно більше дбає про духовне, ніж про фізичне.

    - А він, вибачте за таке ганебне припущення, не пропонував їй шлюбний контракт? – Запитала Фані

     - Наскільки я знаю – ні, - сумно посміхнулася тітка. – Та я його лише двічі бачила, але він мені дійсно здався закоханим, чи захопленим. Може, у них там у Канаді  самі лише феміністки, а в нас все ще є дівчата, що як Дездемона, - і вона неочікувано процитувала уривок з «Отелло», -  «Вона мене за  небезпеки, що я пройшов їх, покохала, а я її - за співчуття до них…».

    - Вероніка щось казала про їхній останній спільний день? – Запитав дещо збентежений Павло.

     - Ні. Вона весь час плакала. Казала, що все було чудово, і раптом – оце.

     Вони подякували тітці Вероніки і пішли до Павлової автівки.

    - І що все це означає? – Запитала Фані пристібаючи пасок безпеки.

    - Певно, вони обоє почувалися дуже самотніми, - припустив Павло.

     - І ти теж? Тому ти і припхався до України, бо тебе всі американські дівчата відшили? – Запитала наречена, не зовсім впевнена, що хоче почути відповідь. Павло засміявся та розвернув авто на 180 градусів.

      - Ніхто мене не відшивав. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, то пари разом тримають спільні уподобання, чи інтереси.

     - А у нас є спільні інтереси? – Обережно запитала Фані.

     - Звичайно є. По-перше, вплутуватися в неприємності. По-друге, фанатична відданість роботі. І, по-третє, ти любиш їсти, а я – готувати.

      - Не дуже переконливо, - засміялася дівчина, - але я спробую розвити цю теорію, згодом.

      Фані уважно вивчала базу «Ліхтаря кохання», вишукуючи того юнака. Ось він!