Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Сергій

— Угу, а оцей напрямок дії повинен бути отаким… А тут… Холера,  щось я заплутався. Так, де знову мій олівець? — розгублено провів рукою по столу, один з чоловіків, що схилилися над великим аркушем паперу списаний вздовж і впоперек.

Сергій втомлено потер скроні, обвів втомленим поглядом простору кімнату, яка являла собою химерне поєднання офісу та якогось виробничого цеху. На одній частині столів стояли комп’ютери та лежали якісь папери, документи, на іншій було розкладено інструменти, деталі, програматори, дроти, паяльники. Дід дійсно зібрав в цій «дронярні» цікаву компанію. Леонід, який представився «бомж-енергетик-винахідник», п’ятдесятирічний харизматичний чоловік, будинок якого у Бахмуті стараннями русні нині перетворився на шматок стіни та купу розкиданих в радіусі пів кілометра уламків. Влад — спеціаліст по дронам та радіоелектроніці, габаритний чолов’яга з коротко стриженою і круглою, як більярдний м’яч головою. Іван Олексійович — фізик-пенсіонер, сухенький рухливий дідок, мозок якого явно ігнорував чутки про старість. Юрко — худий довготелесий  двадцятивосьмирічний програміст, який за словами Діда здатен запрограмувати все, в чому є хоч натяк на мікросхему. Василь — спеціаліст широкого профілю, який здатен на старенькому андроїді обчислити траєкторію ракет. Олексій — волонтер, керівник підрозділу ДФТГ і благодійного фонду, за словами діда може дістати все.

 Оминаючи джерело інформації, Сергій виклав цій строкатій компанії все, що мав, та на словах розповів принцип дії технології, яку бачив у дивному видінні. Концепт ідеї зацікавив усіх, тож десь за годину вони вже старанно розбирали на складові записи Сергія та орієнтовні обчислення, обговорюючи одночасно, як варіанти реалізації ідеї, так і саму можливість їх втілити в життя. 

Cергій спіймав олівець, який покотився на край столу від чийогось випадкового руху, й подав Владу, одному з учасників імпровізованого «консиліуму», що вже четверту годину тривав у невеликому офісному приміщенні. Від доторку рук обох торкнув легкий удар струмом.

— Дід, твій геній ще й електрику генерує? Може його пацанам на передок замість акумулятора здати? — хмикнув Влад потираючи руку.

— Ти що! Та його голову варто берегти зараз більше за президентську! — щиро обурився Дід. — Якщо я правильно зрозумів задумки, які ви тут розкручуєте, то Сергій нам значно цінніший за того клоуна, який, то на шашлички кличе, ігноруючи попередження союзників та військо ворога периметром країни, то анонсує великий наступ ігноруючи реалії, то звільняє тямущих людей, бо «не ту правду розказують».

— Ша, дід, не заводься, — заспокійливо махнув рукою Леонід, що сидів поряд. — А ти Влад, припиняй всіх на нуль відправляти, перед тобою ж явно не представник «батальйону Тиса».

— Та що я? Уже й пожартувати не можна, — фиркнув Влад. — До речі, ви даремно ржете, той батальйон скоро стане реальністю. У дружини днями менеджера з їх контори спіймали з ластами. Пацан вирішив форсувати Дністер. Так, кажуть, зарахували спробу перетину кордону вплав, як успішне проходження ВЛК, тож розумака уже в учебці. Дарма він надихнувся прикладом свого шефа, який кілька місяців тому успішно догріб ластами аж до Іспанії. А на словах же патріотом був, з початку війни активно волонтерив.

— Волонтерити і воювати, то різні речі, — знизав плечима Дід. — Волонтери бачать більше, вигорають швидше. А ще не всі здатні перебороти страх.

— Та не всі його і хочуть бороти. Сподівання перечекати в теплих краях, для багатьох неподоланна спокуса.

— Та й я б перечекав, якби мав можливість, — знизав плечима Влад. Просто не встиг зорієнтуватися.

— М'ясо, мабуть, на шашлички маринував за порадою президента? —  примружився дід.

— Та ну тебе. Хто ж реально вірив, що таке буде? — набундючився Влад.

— Я вірив. І тобі казав. Після 2014 це було лише питання часу, — махнув рукою Дід.

— Непереконливо казав. І взагалі бомбосховище ти почав теж робити після 2022, а не до. Та якби я знав,  я б давно вже десь у друзів в Таллінні чи Стокгольмі тусив.

— Знаєш, я не певен, що там завжди буде спокійно. Пуйло врешті обламає об нас зуби, але не факт, що не полізе в Європу. Бо НАТО з кожним днем все скромніша лякалка, а щоб там не казали, а серед розніжених європейців охочих та здатних воювати значно менше за нас. Українці вже звиклі виживати та чіплятися зубами боронячи своє, а в Європі, куди не плюнь, суцільні рожеві поні та щире переконання, що війна, то не про них.

— Не всі там такі. У нас у відділенні медик була з Німеччини, а у сусідній частині снайпер з Ірландії. Та й допомагає нам багато людей,  — тихо заперечив Сергій.

—  Так я і не кажу, що всі. Проте пропорція здатних воювати, готових воювати і тих, хто дасть драпака після першого ж пострілу, там значно сумніша за нашу. Наш батальйон Тиса, то просто елітні десантники в порівнянні з якимось середньостатистичним бюргером, який здатен воювати виключно з бюрократичною системою.

— Так, браття, схоже час робити перерву, —  кивнув сивою чуприною Олексійович, закриваючи блокнот з записами. —  Якщо понеслася політика, отже на конструктив голови вже не здатні. Пропоную розійтися, помізкувати, порахувати. Найбільш перспективною вважаю роботу в напрямку розробки цього… як ти його Сергію назвав, утпрерака? Ідея на мільйон! До того ж життів. Якщо він дійсно матиме таку дію і буде невеликий, придатний до транспортування дроном, то з таким можна розвернутися.