Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Покарання, як виявилося, справді було. Щоправда, воно було настільки солодким, що мені хотілося ще трохи подовжити час. Саша ледь не затягнув мене в машину і довго цілував, точно перевіряючи мою витримку на міцність. Утім, я теж не з боязкого десятка, тож розпалилися ми обоє, не в силах відірватися одне від одного.

– Мені потрібно буде заїхати на роботу. Ти зі мною? – Запитав він, ледь зумівши відірватися від моїх губ.

Хоча, якщо чесно, я взагалі не уявляла, як він зміг думати про щось. У мене в голові, напевно, утворилася рожева солодка вата, адже думки буквально плуталися між собою. Безумовно, я переоцінила свої сили. Але, природно, у всьому потрібна практика. Трохи попрактикуємося, і я стану маленьким шкідливим чортеням для одного педантичного начальника. Звісно, без шкоди для роботи.

– Поїхали, – трохи подумавши, змирилася я зі своєю долею.

Рано чи пізно мені все одно доведеться з'явитися на роботі, якщо вже я так і не звільнилася стараннями мого чоловіка. Щоправда, якщо не брехати собі, роботу свою я цінувала. Занадто багато сил було витрачено, щоб просто викидати роки наполегливої праці на смітник. До того ж, я настільки звикла до нашого колективу, до людей, які оточували мене останні майже шість років, що не так-то просто розвернутися і піти нікуди.

Крім того, незважаючи на любов до пліток і всіляких хвилювань, співробітники на роботі зовсім не злі. Вони не будуть бажати мені зла або щось у цьому роді. Хоча, безумовно, людська природа – це вельми підступна штука і взагалі невідомо, що може змінитися наступної секунди.

Посміхнувшись мені, Саша завів машину, і ми разом вирушили на роботу. Щоправда, що ближче ми під'їжджали, то більш схвильованою я почувалася. Було відчуття, що я реально всі ці роки всіх обманювала на пару з Сашком і зараз наші таємні стосунки несподівано стали надбанням «громадськості». Хоча, справді, кому яке діло до наших стосунків? До того ж, я вже не маленька дівчинка, можу сама розібратися у своєму особистому житті, без участі третіх або п'ятих осіб.

– Усе добре? – Зупинившись на своєму місці для паркування, уточнив чоловік.

– А може бути щось не так?

– Ти маєш такий вигляд, наче готова одразу втекти кудись, – пожартував він, хитро посміхнувшись.

– Не дочекаєшся, – хмикнула у відповідь. – Якщо я поїду на деякий час подорожувати, тоді, звісно, маю встановити свій суверенітет. Раптом за моєї відсутності тебе спокусить якась тимчасова помічниця?

– Думаєш, мене так просто спокусити?

– Хто ж вас, чоловіків, знає, – протягнула приглушено.

– Хіба ти вже не знаєш усього мене? – Запитав цей хитрий лис, відстебнувши ремінь безпеки і нахилившись впритул до мене. – Що скажеш? – Вкрадливо прошепотів він мені в самі губи, точно спокушаючи.

– Скажу, що...

Не давши мені договорити, Саша знову мене поцілував, наче якийсь маніяк поцілунків. Утім, цього разу довго наша ідилія не тривала, адже в наш бік вельми «ненав'язливо» поглядали охоронці. Реально, я навіть побоюватися почала, чи не почнуть вони після косити за такого інтенсивного підглядання. Як діти малі, ось точно.

– Ходімо, – стукнувши легенько Сашка по плечу, я сама відсунулася і вийшла з машини. Гарного потроху, а то звикнемо після так цілуватися на кожному кроці.

– Зла ти, – протягнув ображено чоловік, вийшовши з машини. Але, звісно, це була виключно показна образа.

Задумливо примружившись, я уважно подивилася на Сашу. Думка, що промайнула в голові, насправді, не здалася мені такою вже неймовірною. Безумовно, в душі мого чоловіка десь спить природжений актор, який тільки й чекає слушної нагоди. І, чого брехати, я могла уявити його знаменитим актором, який підкорив тисячі жіночих сердець. Але, звісно, добре, що це не так. Боюся, інакше ми б не зустрілися, чого мені зовсім не хотілося.

Взявши мене за руку, Саша повів мене за собою, немов маленьку дитину. Утім, у мене були підозри, що зробив він це навмисно, щоб підтвердити чутки. Здавалося, не тільки я хотіла утвердити свій суверенітет, а й він. Чоловік точно показував іншим, що сюди сунутися марно. Дивно тільки, що він за такого власницького інстинкту взагалі погодився мене відпустити в тривалу відпустку. Але з іншого боку це показує його довіру до мене, без наміру підрізати мої «крила», які щойно з'явилися.

– Поліно! – Варто було нам зайти в приймальню директора, як Віола схопилася з гучним криком, змушуючи мене прокинутися від своїх думок.

Що ж, усе було не так «страшно», як я думала. По суті, замислившись, я навіть не помітила, як ми пройшли повз інших співробітників, узагалі не відчувши жодної незручності. І незрозуміло, радіти варто чи починати хвилюватися, що думки останнім часом буквально полонили всю мою увагу.

– Віоло, – посміхнувшись, промовила у відповідь. Виявляється, я дуже скучила.

Буквально одночасно зробивши крок назустріч одна одній, ми міцно обійнялися. У мене навіть сльози на очах виступили. Йдучи, я реально думала, що більше не повернуся сюди. Відчуття таке, немов повернулася додому. Ну, принаймні, у свій другий дім.

– Я жадаю подробиць! – Не давши мені часу на сентименти, затребувала подруга. – І ти мені все розкажеш, Поліно Андріївно, або гірше буде. Ти мене знаєш, – холодно примружившись, із погрозою проговорила вона наприкінці.

– Ви тоді спілкуйтеся, а я поки що документи перевірю, – нагадав про себе Сашко, окинувши Віолу пильним поглядом.

– Звісно, Олександре Миколайовичу, не хвилюйтеся, – запобігливо промовила вона, розтягнувши губи в широкій, але максимально натягнутій усмішці.

Похитавши головою, я протяжно видихнула. Що ж, життя триває і дещо не змінюється, які б неймовірні ситуації не відбувалися навколо.