Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Розповідай, подруго, що відбувається? Ви ж з Олександром Миколайовичем насправді разом? – Зробивши мені каву, Віола буквально нависла наді мною.

Добре ще, що ми сховалися в маленькій кухні в приймальні директора, а то такими темпами її запитання почули б усі. Утім, я могла зрозуміти її хвилювання. Якби я дізналася раніше таку новину, напевно б сама захотіла дізнатися подробиці.

– Разом, – відповіла, зробивши ковток кави.

– І все? А подробиці? – Спалахнула Віола, широко розплющивши очі. – Як довго ви разом? Коли все сталося, і чому я нічого не помітила?

– Недовго, – трохи подумавши, правдиво відповіла. – Можна сказати, з останнього відрядження. Після того, як я захотіла звільнитися.

– Знаю я вже про ваше відрядження, – хмикнула у відповідь вона. – Але, реально, я досі не вірю, що ви разом. Наче сон якийсь. До речі, ти більше не хочеш звільнятися? Знайшла своє щастя і передумала?

Протяжно зітхнувши, я вирішила просто розповісти про все Віолі. В ній я була впевнена, знаючи, що ця інформація не розлетиться по всій фірмі. Та й приховувати особливо не було чого. Утім, в одному я все-таки недооцінила Віолу. Щойно почувши про те, що мені «залишилося жити три місяці», вона несподівано розревілася, і хоч як би я заспокоювала її, нічого не виходило. Спочатку вона журилася про те, що мені довелося пережити, а потім ображалася на мене за те, що не розповіла їй таку важливу новину.

– І Олександр Миколайович не відступив навіть тоді, коли дізнався твій цей... діагноз? – Запитала вона, схлипуючи.

– Не відступив, а був поруч і підтримував мене. Завдяки йому все закінчилося так добре і я, зрештою, не постраждала. Невідомо ще, що було б, якби я пила таблетки, які мені прописали, весь цей час. Не виключено, що після них здоровій людині буде завдано шкоди.

– Ти маєш рацію, – кивнула вона, а потім знову розревілася. Реально, немов прорвало кран, не інакше.

Утім, чи давно я сама плакала? Не виключено, що я плакала б ще більше, якби не підтримка Сашка. Він усіма можливими способами відволікав мене від копання в собі. Навіть дізнавшись, що я не хвора, все не переросло в жалість до себе, а тільки в безмірне полегшення. У мене ще є час, щоб бути щасливою настільки, наскільки це взагалі можливо.

– Поговорили? – Зайшовши на кухню, запитав Сашко, окинувши Віолу безпорадним поглядом.

– Ми вже йдемо? – Запитала у відповідь, не особливо бажаючи залишати подругу в хиткому душевному стані. Вона, між іншим, через мене сльози ллє.

– Так. Я розібрався з документами.

– Так швидко?

– Минуло майже дві години, як ми приїхали, – просвітив мене чоловік. Реально, я б ніколи не подумала, що минуло так багато часу. Здавалося, що ми тільки кількома словами з Віолою перекинулися. – Дмитре Івановичу, підійдіть, будь ласка, – обернувшись, попросив Сашко.

– Є ще якісь доручення?

– Так. Заспокойте, будь ласка, свою колегу, – несподівано попросив він, а після підійшов до мене і, взявши за руку, повів на вихід із кухні. – Дякую.

Реально, я навіть розгубилася на секунду, не очікуючи нічого подібного від Саші. Для мене його поведінка була абсолютно невластивою. Здавалося, що переді мною з'явилася інша людина.

– Що ти робиш? – Запитала глухо, прийшовши до тями біля самого ліфта.

– Викрадаю тебе? – Усміхнувшись, запитанням на запитання відповів він.

– Взагалі-то, Віола ще плакала, – нагадала серйозно.

Звичайно, я закохана, але це не означає, що дурна. Залишити людину, яка плаче, а тим паче подругу, для мене, поза всякими сумнівами, неприйнятно. До того ж, від того, що ми залишилися б ще на хвилин десять, безумовно, істотно б нічого не змінилося.

– Досить накручувати. Не залишив я твою подругу саму, з нею Дмитро Іванович.

– Це нічого не змінює.

– Це змінює все. Можливо, завдяки цій можливості вони зможуть зблизитися, – легковажно знизав він плечима.

– Про що ти говориш? – Насупившись, запитала спантеличено.

Природно, щоб я не накручувала собі зайвого, Саша мені про все розповів. Навіть будучи відсутнім на роботі, він знав про все, що коїться у фірмі, і про флірт своїх підлеглих теж. Діма і Віола весь цей час перебували у вельми неоднозначних стосунках, про що знали всі в офісі. Природно, куди ж без всезнаючих колег, але суть не в цьому. В останні два дні між ними пробігла якась кішка або леопард величезний, адже все занадто швидко припинилося.

– То ти зараз звідництвом займався? Хочеш професію змінити?

– Я просто суджу по собі.

– Це як?

– Коли ти щасливий, будь-яка робота робиться швидше і краще, – посміхнувшись, вкрадливо зізнався чоловік.

Закотивши очі, я відвернулася, посміхнувшись. Знає ж, що сказати потрібно і в який саме момент. Реально, якби він попередив мене раніше, тоді, без сумнівів, не було б цього непорозуміння. Чи це Саша мене так вчить довіряти йому? Показує на ділі, що не все так однозначно і варто для початку його вислухати? Хоча, безумовно, я занадто багато думаю і все просто до неможливості – мій чоловік скористався вдалою нагодою.

– Тепер більше не хочеш сваритися? – Поцікавився він, обійнявши мене зі спини і потершись підборіддям об моє плече.

– Я й не думала сваритися, – збрехала, анітрохи не зніяковівши.

– Тоді я просто повірю тобі, – посміхнувшись, підсумував він. – До речі, ти ж не заперечувала, щоб зустрітися з моїми батьками.

– Не заперечувала.

– Добре. Сьогодні ми поїдемо до моїх батьків на вечерю.

Ну ось, припливли. Але, дійсно, я ж не заперечувала.

Природно, Саша діяв дуже швидко. Ми тільки встигли до нього додому повернутися, прийняти душ, переодягнутися, як прийшов час вирушати на вечерю до його батьків. Щоправда, з порожніми руками я їхати відмовилася, тому ми ще заїхали дорогою в торговий центр, щоб купити торт і шампанське. Звісно, мені хотілося принести більш суттєвий подарунок, щось особливе, але ми поки що були не близько знайомі.