Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Тепер ти знаєш чому всіма переговорами займається Влад. Я беру участь в них тільки якщо є дуже нагальна потреба.

А тепер всі пазлики стали на місце. Я часто задумувалась чому Влад взяв на себе ці обов’язки, але він не брав їх. Давид доручив йому, щоб він цим займався.

Коли ми вийшли з ресторану, Давид потягнув мене в інший бік міста, де ми ще не були. Я не надавала цьому сильного значення, але помітила, що ми йшли в бік моря. Моя цікавість брала гору, але я стримувала свою її просто чекаючи, що з цього вийде.

Як і очікувалось ми опинились на набережній. Пізніше я зауважила, що ми були не просто на набережній,  — це був порт. Розкішні яхти, немов за порядком були пришвартовані в порту.

Мені не варто показувати так свої емоції. Але я не змогла, і дивилась на них з роззявленим ротом.

— Чому ми тут? — спромоглась запитати.

Десь в середині себе, я вже знала відповідь. Але мій мозок відмовлявся це приймати. Мені хотілось почути це від нього.

— Сьогодні ми вирушаємо в подорож на яхті. — його голос звучав тихо і спокійно. — Наша яхта ось там.

Він показав за спину на одну з шикарних яхт. Мої брови підлетіли вгору. Якщо це не сон, то я не знаю, що це. Бо виглядало так ніби це сон, і коли я прокинусь,  все зникне.

Але ні, не сон.

Різкий біль спалахнув у моїй руці, коли я ущипнула себе, щоб перевірити. Мої ноги не рухались, і я все ще стояла витріщаючись на яхти. Давид вже рушив до одної з них, але коли побачив, що я не йду за ним, зупинився.

— Ти йдеш, чи мені тебе віднести? — Я почула в його голосі нетерпіння.

Я ніби вийшла з заціпеніння, а тоді поспішно похитала головою та поспішила слідом за ним, наздоганяючи. Мій пульс почастішав, коли я повільними кроками підіймалась на яхту. Я раніше не бувала на них, тому відчувала хвилювання.

— Вітаю, Матео. — привітався Давид з чоловіком, який був у каюті капітана.

Чоловік помахав йому рукою, після чого Давид повернувся до мене.

 — Внизу є маленька кімната, твої речі вже там. — повідомив він. — Ми вирушатимемо через декілька хвилин. Сподіваюсь, у тебе не має морської хвороби?

— Ні, немає. — заперечила я.

— Це добре. — пробурмотів він.

Раптом він підійшов до мене та ніжно провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Його погляд був зосереджений на мені, вивчаючи моє обличчя.

— З тобою все гаразд? — запитав він, стурбовано провівши вниз по моїй руці.

Від цього руху в мене появились сирітки, а в грудях з’явилось дивне тепло.

— Так. Я просто не очікувала, що опинюсь тут.

Він ледь помітно кивнув.

— Це і була моя мета — здивувати тебе.

Він говорив це так самовпевнено, що я хотіла вдарити його за те, що він так добре тримався й навіть не натякнув куди ми йдемо.

— Тобі вдалось. — Я ледь помітно усміхнулась йому.

Хоч, всередині мене наповнювали такі сильні емоції, що мені знадобиться багато часу, щоб вони вщухли.