Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Ну звісно, вищі та нижчі види, — сухо вставила Ноемі.

Вірджил усміхнувся:

— Точно. Він навіть завіз ґрунт з Англії — щоб умови тут були такі ж, як удома, і не було необхідності залучати місцевих. Але після того, що сталося, у цьому виникла необхідність — усе задля виживання роду.

— Тому вам і знадобилися Річард з Каталіною, — сказала Ноемі.

— Так. Та побачив би я першою тебе, моєю обраницею стала б саме ти. Ти здорова, молода, і тебе приймає Сутінь.

— Та й гроші мої тобі не завадять.

— Гадаю, це й так ясно. Ваша дурна революція з’їла наші статки, тож ми мусимо повернути їх. Як я вже казав, це справа виживання.

— Убивство — ось що це. Ви вбили усіх тих шахтарів. Наслали на них недугу, нічого не пояснили, а ваш лікар дав їм померти. І хлопця, якого покохала Рут, ви також убили. І вона вам за це помстилася.

— Це не дуже чемно з твого боку, Ноемі, — мовив він роздратовано, окидаючи її незрушним поглядом. Затим звернувся до Френсіса: — Я гадав, ти попрацював із нею.

— Ноемі більше не тікатиме, — відповів той, накриваючи її долоні своїми.

— Це вже успішний перший крок. Другим буде лист, який ти напишеш батьку і в якому попередиш його, що затримаєшся тут до Різдва — скласти Каталіні компанію. А після свят сповістиш його, що вийшла заміж і житимеш з нами.

— Батьку це не сподобається.

— Значить, доведеться написати ще кілька листів, щоб розвіяти його сумніви, — спокійно промовив Вірджил. — Чому б не почати з першого?

— Зараз?

— Так. Ходи сюди, — запросив він, поплескуючи по стільцю за столом.

Ноемі невпевнено підвелася і пересіла за стіл, на якому лежали наготовані аркуш і перо. Подивилася на письмове приладдя, але не торкнулася.

— Починай, — спонукав Вірджил.

— Я не знаю, що писати.

— Щось переконливе. Було б дуже прикро, якби, навіду­ючи нас, ваш татко зліг з невідомою хворобою, правда?

— Так, — шепнула вона.

Вірджил нахилився над нею, стискаючи плечі:

— В мавзолеї ще купа місця, а наш лікар, як ти могла помітити, не дуже здібний до лікування.

Відштовхнувши його руку, Ноемі заходилася писати. Вірджил відвернувся.

Коли закінчила і підписала, він став збоку, перечитав листа і ствердно кивнув.

— Тепер ти задоволений? — спитав Френсіс. — Вона зробила, що мала.

— Це ще далеко не все, — відказав Вірджил. — Флоренс по всьому дому шукає весільну сукню Рут. Нам потрібна весільна церемонія.

— Нащо? — спитала Ноемі. В роті у неї пересохло.

— Говард високо цінує деталі. Церемонії. Він таке любить.

— І хто її проведе?

— Батько. Він робив це й раніше.

— Отже, мене обвінчають у церкві Пресвятого Інцестного Гриба? — насмішкувато перепитала вона. — Сумніваюся, що такий обряд матиме юридичну силу.

— Хай це тебе не непокоїть, адже, як настане час, ми обов’язково звозимо тебе до магістрату.

— Атож, якщо настане.

Вірджил гахнув об стіл, сполошивши Ноемі. Пригадавши його силу, вона здригнулася. Він заніс її в будинок, як пір’їнку. І ось його величезна рука, здатна легко завдати чималої шкоди, лежала перед нею на столі.

— Тобі невимовно пощастило. Я вже казав батьку, що Френсіс може покласти тебе в ліжко і трахнути без усяких прелюдій, але йому, бачте, так не правильно — ти ж бо леді, зрештою. Тільки я тут не згоден. Леді не бувають розпусницями, а нам обом прекрасно відомо, що ти далеко не безневинне ягня.

— Не знаю…

— Усе ти знаєш.

Він злегка провів рукою по її волоссю, і навіть від цього найлегшого дотику вона затремтіла, а жилами її розтеклося темне, солодке відчуття — неначе п’єш шампанське великими ковтками, зовсім як у її снах. Відчувши суміш нестримних жаги і ненависті, вона захотіла вчепитися зубами йому в плече й підскочила, відгородившись від нього стільцем:

— Не треба!

— Чого не треба?

— Припини, — крикнув Френсіс, ставши біля Ноемі. Узяв її за руку, щоб заспокоїти, і поглядом нагадав про їхній план. Відтак повернувся до Вірджила і рішуче промовив: — Вона моя наречена. Май повагу.

Кузенові слова Вірджилу явно не сподобалися. Розтягнуті в уїдливій посмішці губи розтулилися, й Но­емі вже очікувала почути якийсь дошкульний коментар, бо такого він йому не пробачить, але чоловік здивував її, театрально скинувши руки, немов здаючись:

— Чи не вперше у житті ти показав, що маєш яйця. Гаразд. Я поводитимуся чемно. Але й вона мусить пильнувати язика і знати своє місце.

— Не переймайся. Пішли, — додав Френсіс і повів Ноемі з кабінету, прихопивши лампу. Тіні на стінах сколихнулися від її руху.

У коридорі повернувся до неї.

— Ти в порядку? — прошепотів іспанською.

Вона не відповіла. Натомість потягнула його коридором до однієї з порожніх кімнат, меблі в якій були накриті білими простирадлами. Стояло там і велике дзеркало від стелі до підлоги, верхній край якого прикрашали майстерно вирізьблені плоди, квіти і всюдисущий змій, на якого натрапляєш скрізь у цьому домі. При вигляді візерунка Ноемі раптово зупинилася, аж Френсіс із несподіванки врізався у неї, пробурмотівши вибачення.

— Ти казав, що запасеш для нас провізію, — сказала вона до нього, не зводячи очей зі страшного змія. — А як щодо зброї?

— Зброї?

— Так. Рушниць, пістолетів.

— Після випадку з Рут рушниць у домі не тримають. У дядька Говарда в кімнаті є пістолет, але я не зможу дістати його.

— Мусить же бути щось!

Така гарячковість вразила її саму, адже вона бачила у дзеркалі своє обличчя — на ньому відбилася тривога. Відвела погляд. Тремтячими руками вхопилася за спинку стільця, щоб не впасти.

— Ноемі? Що з тобою?

— Я не почуваюся в безпеці.

— Розу…

— Це якийсь фокус. Не знаю, як він це робить, але у присутності Вірджила я не почуваюсь собою, — урвала його вона, нервово прибираючи з обличчя пасмо волосся. — Так було від самого початку. Магнетизм. Каталіна казала, що в нього сильний магнетизм. Воно й не дивно. Але справа тут