Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

На цьому поштива Марія де Торрес закінчила свою розповідь і, охоплена стражданням, залилася сльозами. Моя тітка дістала хустку й почала плакати, я теж плакав. Ельвіра розридалася так, що треба було роздягти її і віднести до ліжка. З цієї причини ми всі розійшлися спати.

Я ліг і одразу заснув. Ледь почало світати, як я відчув, що хтось тягне мене за руку. Я прокинувся й уже збирався кричати.

— Тихо, не піднімай шуму, — швидко промовив хтось, — я Лонсето. Ми з Ельвірою вигадали щось, що принаймні на кілька днів відтягне наші клопоти. Ось одежа моєї кузини, одягни її, а свій одяг віддай Ельвірі. Моя мати така добра, що пробачить нам. Щодо погоничів і слуг, які супроводжують нас від Вільяки, то вони не зможуть нас зрадити. Вони вже всі розійшлися по домах, бо на їх місце віце-король прислав нових. Служниця Ельвіри підтримує наш задум, тому одягайся чимшвидше, а потім ляжеш у ліжко Ельвіри, а вона в твоє.

Я не мав заперечень проти плану Лонсето, тому дуже швидко почав одягатися. Мені тоді було дванадцять років, я був досить високий для свого віку, і сукні чотирнадцятирічної кастильянки чудово лежали на мені, бо, як ви знаєте, жінки в Кастилії не такі високі, як андалузки.

Одягшись, я пішов, щоб лягти в ліжко Ельвіри, і незабаром почув, як її тітці казали, що гофмейстер віце-короля чекає на неї в кухні, яка служила для всіх спільним приміщенням. Невдовзі покликали Ельвіру; я встав і пішов замість неї. Її тітка здійняла руки до неба й упала на стілець, але гофмейстер, не побачивши цього, приклякнув на одне коліно, запевнив мене в глибокій пошані свого пана і вручив шкатулку з коштовностями. Я прийняв її з великою вдячністю й попросив його підвестися. Тоді увійшли дворяни й слуги з кортежу віце-короля, почали вітати мене й тричі вигукнули:

— Viva la nuestra vireyna![33]

На ці вигуки прибігла моя тітка разом з Ельвірою, переодягненою хлопцем; одразу з порога подала Марії де Торрес знаки з проханням розуміння й милосердя, які вказували, що немає іншого виходу, як тільки змиритися з природним ходом подій.

Гофмейстер запитав мене, хто ця дама. Я відповів, що це моя знайома з Мадрида, яка їде до Бурґоса з метою віддати свого хлопця в колеґію театинців. На ці слова гофмейстер попросив її, щоб вона прийняла лектику віце-короля. Моя тітка зажадала окремої для свого племінника, який, як вона твердила, дуже слабенький і стомлений подорожжю. Гофмейстер віддав відповідні накази, після чого подав мені руку в білій рукавичці й посадив до лектики. Я очолив процесію, і весь караван тут же рушив за мною.

Так я несподівано став майбутньою віце-королевою, яка тримала в руках шкатулку, повну діамантів, везли мене в позолоченій лектиці два білі мули, а поряд із дверцятами гарцювали двоє конюших. У цій такій дивній для хлопця мого віку ситуації я вперше почав замислюватися над шлюбом, отим видом зв’язку, природи якого я ще як слід не розумів. Проте був певен, що віце-король не одружиться зі мною, і мені не залишалося нічого кращого, як продовжувати обманювати його й дати час моєму приятелю Лонсето на вигадування якогось засобу, який би раз і назавжди позбавив його клопотів. Я вважав, що прислужитися приятелю — це завжди шляхетний вчинок.

Одне слово, я вирішив, поки це можливо, вдавати молоду дівчину, і щоби повправлятися в цьому, сів чимглибше у лектиці, усміхаючись, опускаючи погляд і роблячи всілякі жіночі гримаси. Я також нагадав собі, що повинен ходити, утримуючись від великих кроків і взагалі від усіляких надто вільних рухів.

Поки я роздумував над цим, раптом густа хмара пилу сповістила про наближення віце-короля. Гофмейстер попросив, щоб я висів з лектики й оперся на його руку. Віце-король приклякнув на одне коліно й сказав:

— Прийми, сеньйоро, освідчення в коханні, яке почалося з твоїм народженням, а закінчиться з моєю смертю.

Потім поцілував мені руку й, не чекаючи відповіді, посадив до лектики, сам же сів на коня, і ми рушили в дальшу дорогу.

Коли він, не звертаючи на мене особливої уваги, гарцював біля моїх дверцят, я мав час без поспіху роздивитися його. Це вже не був той юнак, якого Марія де Торрес вважала таким вродливим, коли він убивав бика чи повертався з плугом у Вільяці. Віце-король ще міг вважатися гарним чоловіком, але колір його обличчя, спаленого тропічним сонцем, більше наближався до чорного, ніж до білого.

Густі, обвислі брови надавали його обличчю такого страшного виразу, що навіть коли він хотів його пом’якшити, риси мимоволі набирали якихось жахливих форм. З чоловіками він говорив громовим голосом, з жінками ж пищав так тоненько, що не можна було утриматися від сміху. Коли він звертався до своїх людей, здавалося, що він віддає команди цілому війську, зі мною ж говорив так, наче за мить до битви питав, які будуть накази.

Чим більше я приглядався до віце-короля, тим неспокійнішим ставав. Я передчував, що коли він викриє мою стать, то накаже, мабуть, немилосердно відшмагати мене, і боявся тієї хвилини, як вогню. Тому мені не треба було вдавати боязкого, бо я й справді весь тремтів і не смів ні на мить підвести очей.

Ми прибули до Вальядоліда. Гофмейстер подав мені руку й відвів у призначене для мене приміщення. Обидві тітки пішли разом зі мною; Ельвіра також хотіла увійти, але її прогнали, як вуличного хлопчиська. Що стосується Лонсето, то він разом із слугами залишився в стайні.

Опинившись сам на сам із тітками, я впав їм до ніг, благаючи, щоб вони мене не зрадили, і описуючи їм страшні покарання, на які могла мене приректи їх балакучість. Думка, що мене можуть відшмагати, ввергла мою тітку у відчай, тому вона поєднала свої прохання з моїми, але всі ці умовляння були непотрібні. Марія де Торрес, налякана так само, як і ми, думала тільки про те, як відтягти остаточне вирішення всього