Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

із паровими котлами, щоб попрощатися з Баґхрою та Мішею. Після її лиховісних засторог мене майже не здивувало, що стара, насупившись, жестом прогнала мене. Та насправді я прийшла побачити Мішу. Запевнила малого, що знайду когось, хто продовжуватиме його навчання, поки нас не буде, й подарувала одну зі шпильок із золотим сонцем, які носила моя особиста варта. Мал однаково не зміг би хизуватися нею на півночі, а радість на Мішиному обличчі була варта всіх Баґхриних глузувань.

Прокладаючи собі шлях назад темними звивистими коридорами, я не поспішала. Тут, унизу, було тихо, а мені досі не випадало вільної хвилинки, щоб подумати про почутe від Баґхри. Я знала, що стара намагалася застерегти мене, та подумки однаково поверталася до маленької дівчинки, котру кинули до річки разом з Морозовим. Баґхра вважала, що дитина загинула. Вона нехтувала своєю сестрою-отказанкою, та що, як та просто не встигла продемонструвати свою силу? Вона теж була дитиною Морозова. Що, як вона не гірше за Баґхру володіла унікальним даром? Якщо дитина вижила, батько міг узяти її з собою полювати на жар-птицю. Дівчинка могла жити десь поблизу Сікурцоя, а її сила передавалася б від покоління до покоління сотнями років. І кінець кінцем могла проявитися в мені.

Я знала, що це нахабство. Жахлива зарозумілість. Утім, якщо ми справді знайдемо жар-птицю поблизу Двох Столбів, так близько до місця мого народження, чи можна буде вважати це простим збігом?

Я на мить застигла. Якщо я родичка Морозова, то й Дарклінґа теж. А це означало, що я мало не… шкіра вкрилася сиротами. Хоч скільки років та поколінь нас розділяло, я однаково відчула, що мені терміново потрібна гаряча ванна.

Мої думки перервав Ніколаї, розмашистим кроком підійшовши до мене в коридорі.

— Ти мусиш дещо побачити, — повідомив.

— Усе гаразд?

— Власне, радше видовищно. — Він глипнув на мене. — Що та мегера з тобою зробила? У тебе такий вигляд, наче ти проковтнула надзвичайно огидного жука.

«Або обмінялася кількома поцілунками і ще дечим зі своїм кузеном». Я здвигнула плечима.

Ніколаї простягнув мені руку.

— Гаразд, що б це не було, гидуватимеш пізніше. Нагорі відбувається диво, й мені не хочеться чекати.

Я взяла його під руку.

— Ніколи не втратиш нагоди нав’язливо розрекламувати свій товар, так, Ланцов?

— А власний витвір не забороняється рекламувати.

Щойно ми почали підійматися сходами, як нагорі, гупаючи черевиками, з’явився Мал. Він усміхався, аж сяяв від захвату. Від цієї усмішки в мене мало серце не розірвалося. Вона належала Малові, котрого я вважала похованим під рубцями війни.

Він побачив, як я йду під ручку з Ніколаї. І вже за мить хлопцеве обличчя немов розкололося. Вклонившись, він зробив крок убік, аби пропустити нас.

— Ти не туди йдеш, — застеріг його принц. — Усе проґавиш.

— Буду нагорі за хвилину, — запевнив Мал. Його голос звучав так звично, так задоволено, що я вже майже повірила, наче вигадала собі ту усмішку.

Утім, мені однаково знадобилися всі сили, аби продовжити підйом сходами і не випустити руку Ніколаї. «Всупереч серцю», — сказала я собі. Роби те, що слід.

Коли ми піднялися сходами й увійшли до Прядки, в мене відвисла щелепа. Ліхтарі загасили, тож у приміщенні було темно, проте навколо нас падали зірки. Вікна освітлювали яскраві спалахи, що водоспадом лилися над верхівкою гори, наче дзеркальні рибки в річці.

— Метеоритний дощ, — пояснив Ніколаї та обережно повів мене залою.

Люди розклали на підігрітій підлозі ковдри й подушки та сиділи групками або лежали горілиць, вдивляючись у нічне небо.

Груди раптом так стиснуло, що я мало не склалася навпіл. Адже Мал ішов по мене, щоб показати мені це видовище. І той вираз обличчя — щирий, спраглий, щасливий — призначався мені. Бо я завжди лишатимуся першою людиною, до якої він обернеться, побачивши щось чарівне, і я зробила б так само. Байдуже, буду я Святою, королевою чи наймогутнішою гришею всіх часів і народів, я завжди повертатимуся до нього.

— Красиво, — вдалося витиснути з себе мені.

— Я казав тобі, що маю в біса багато грошенят.

— То тепер ти влаштовуєш небесні явища?

— Це додаткова послуга.

Ми стояли в центрі приміщення, дивлячись на скляний купол.

— Хочу пообіцяти, що допоможу тобі забути його, — озвався Ніколаї.

— Не думаю, що це можливо.

— Ти розумієш, що топчеш мою гордість?

— А от твоя самовпевненість наче абсолютно неушкоджена.

— Подумай про це, — порадив хлопець, ведучи мене крізь натовп до затишної ніші біля західної тераси. — Я звик бути в центрі уваги будь-де. Мені казали, що я можу зачарувати підкови скакуна в повітрі, а ти здаєшся непробивною.

Я засміялася:

— Ти чудово знаєш, що подобаєшся мені, Ніколаї.

— Яке пристрасне зізнання.

— Не чую, щоб ти освідчувався в коханні.

— А це б допомогло?

— Ні.

— А лестощі? Квіти? Сто голів худоби?

Я штурхнула його.

— Ні.

Навіть зараз я чітко розуміла, що наш прихід сюди, нагору, був радше не романтичним жестом, а хизуванням. У їдальні було порожньо, і цей невеличкий клаптик Прядки належав би