Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— А його батько?

Баґхра знову гавкітливо розреготалася.

— Історію кохання теж хочеш почути? А її нема. Я хотіла дитину, тож знайшла наймогутнішого гришу, котрого вдалося. Серцетлумачника. Я навіть імені його не пам’ятаю.

На коротку мить я побачила несамовиту дівчину, котрою вона була, безстрашну й шалену, гришницю з надзвичайними можливостями. А тоді вона зітхнула та посовалася на стільці, й ілюзія зникла, знову перетворивши її на стару втомлену жінку, що згорблено сидить біля вогню.

— Мій син не був… Він так гарно розпочав. Ми мандрували з місця на місце, бачили, як живуть люди, як їм не довіряють, як їм доводиться жити в страху та переховуватися. Він присягнувся, що одного дня влаштує безпечну місцину, що гришинська сила цінуватиметься, що держава прагнутиме її і вважатиме за скарб. Ми станемо равканцями, а не просто гришами. З цієї мрії, як із зерна, народилася Друга армія. Гарна мрія. Якби ж я знала…

Стара похитала головою.

— Це я дала йому погорду. Нагородила його тягарем амбіцій, та найгірший мій вчинок — намагання захистити його. Тобі слід зрозуміти, що навіть власні діти уникають нас, лякаючись нашої сили.

«Таких, як ми, більше немає».

— Мені хотілось, аби він ніколи не почувався так, як я в дитинстві, — зізналася Баґхра. — Тому я навчила його, що йому немає рівних, що йому судилося не схиляти голову ні перед ким. Я хотіла, аби він був міцний, сильний. Передала йому знання, отримані від своїх батьків: не покладайся ні на кого. Така любов — крихка, мінлива й примітивна — не мала нічого спільного з силою. Він був геніальним хлопчиком. І вчився занадто добре.

Рука Баґхри смикнулася вперед і з дивовижною точністю вхопила мене за зап’ястя.

— Забудь про свій голод, Аліно. Зроби те, на що не спромоглися Морозов та мій син, і відмовся від цього.

Щоки в мене були мокрі від сліз. Мені було шкода її. Шкода її сина. Та я однаково знала, що відповім:

— Не можу.

— «Чи існує щось нескінченне?» — процитувала Морозова жінка.

Я чудово знала цей текст.

— «Усесвіт і людська жадібність», — відповіла їй.

— Можливо, тобі не вдасться пережити жертву, якої вимагатиме мєрзость. Ти вже раз скуштувала тієї сили, й вона тебе мало не вбила.

— Я мушу спробувати.

Баґхра похитала головою.

— Дурне дівчисько, — сказала вона, та голос у неї був сумний, наче вона дорікала іншій дівчинці з далекого минулого, загубленій і небажаній, котрою керували біль і жах.

— Щоденники…

— Спливло багато років, і я повернулася до рідного села. Сама не знала, що знайду там. Батькова майстерня давно зник­ла, але його щоденники були на місці, в тій самій потаємній ніші в старому підвалі. — Вона недовірливо фиркнула. — Над ним звели церкву.

Я повагалась, а тоді сказала:

— Якщо Морозов вижив, що з ним сталося?

— Напевно, наклав на себе руки. Могутні гриші здебільшого закінчують саме так.

Я приголомшено відкинулася на стільці.

— Чому?

— Гадаєш, я ніколи про це не замислювалася? Чи мій син? Коханці старішають. Діти помирають. Королівства зміцнюються й занепадають, а ми продовжуємо жити. Можливо, Морозов досі тиняється світом, ще старіший і зневіреніший за мене. А може, скористався власною силою й поклав цьому край. Усе просто. Схожі притягуються. Інакше… — Стара знову сухо, з деренчанням захихотіла. — Попередь свого принца. Якщо він справді гадає, що куля зупинить гришницю з трьома підсилювачами, то неабияк помиляється.

Я здригнулася. Чи вистачить мені сміливості вкоротити собі віку, якщо до цього дійде? Зібравши три підсилювачі, я буду здатна знищити Зморшку, та на її місці з легкістю може утворитися щось гірше. І навіть якщо наважуся скористатися мєрзостю для створення армії світла у двобої з Дарклінґом, чи знищить це його?

— Баґхро, — спитала я обережно, — що потрібне, щоб убити гришу цим видом сили?

Баґхра поплескала мене по зап’ястю, по голій шкірі, куди вже за кілька днів міг лягти третій підсилювач.

— Мала Свята, — прошепотіла вона. — Мала мучениця. Сподіваюся, ми про це дізнаємося.

***

Решту дня я провела, намагаючись написати Аппаратові прохання про допомогу. Ми мали залишити послання під вівтарем у церкві Сан-Лукіна в Вєрності та сподівалися, що мережа вірян допоможе йому дістатися до Білого Собору. Скористалися шифром, який Толя з Тамарою знали з часів свого перебування серед сонячних солдатів, тож якщо звістка якимось чином потрапить до Дарклінґових рук, він не зрозуміє, що за два тижні ми з Малом чекатимемо на Аппаратові угрупування в Кар’єві. Після завершення літнього сезону місто, де проводилися кінські перегони, залишалося майже безлюдним, до того ж розташовувалося достатньо близько до південного кордону. Матимемо ми жар-птицю чи ні, під прикриттям Зморшки нам вдасться перекинути всі доступні сили на північ і зустрітися з загонами Ніколаї південніше від Крібірска.

У мене були два абсолютно різні набори багажу. Один — звичайний солдатський наплічник, котрий завантажать на борт «Бугайчика». Всередині лежали штани з грубої вовни, оливковий плащ, що мав би вистояти під дощем, важкі черевики, невеличкий запас монет для хабарів і покупок, які могли знадобитися мені в Двох Столбах, хутряна шапка і шарф, щоб прикрити нашийник Морозова. Решта пожитків вже чекала на «Рибалочці» — три однакові скрині, прикрашені моїм золотим сонцем і напхом напхані шовками й хутрами.

Увечері я спустилася на поверх