Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Хисткою ходою я рушила до Ґідеона.　

— У залі запала могильна тиша… — прошепотів Ксемеріус зі своєї люстри. — Усі погляди були прикуті до дівчини в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки…　

Гай-гай… він таки мав рацію. Я картала себе, що не додумалася швидко помитися і перевдягтися — ця дурнувата шкільна форма пасувала мені найгірше з усього мого гардеробу. Але хто міг уявити, що цього вечора в наші двері постукає гість?　

Та ще й такий, перед яким справді важливо виглядати як нова копійка.　

— Привіт, — сказав Ґідеон і посміхнувся — вперше, відколи зайшов до їдальні.　

Я зніяковіло посміхнулася у відповідь:　

— Привіт, Голлуме.　

Хлопець усміхнувся ще ширше.　

— І навіть таємничі тіні на стінах замовкли, коли ці двійко дивилися одне на одного так, ніби щойно на них жаром сипонуло… — патякав Ксемеріус, відтак спурхнув із люстри і спустився до нас. — Чарівно забриніла скрипка, а потім вони пліч-о-пліч вийшли геть із зали, ці двійко — дівчина в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки, та хлопець, якому б добре було навідатися до перукаря. — Він кружляв за нами, але на сходах рвучко повернув ліворуч. — Мудрий і вродливий демон Ксемеріус міг би піти зараз за вами, аби нагадувати про пристойність, якби від таких шалених почуттів він не зголоднів. Тож він має терміново щось схрумати! Нині я кину на зуби одного опецькуватого кларнетиста, який цілий день партачив, граючи Гленна Міллера[48]. — Він іще раз махнув лапкою і зник за віконцем коридору.

Зайшовши у свою кімнату, я з полегшенням зрозуміла, що, на щастя, ще не встигла зруйнувати прекрасний лад, який навела тут у середу тітка Медді. Добре, що ліжко було заправлене, одяг, розкиданий по всіх кутках, мені вдалося згребти кількома широкими рухами і закинути на стілець до інших речей. Потім я обернулася до Ґідеона, який досі ще мовчав. Можливо, нічого іншого йому просто не залишалось — я досі ніяковіла. Тож одразу після того, як Ксемеріус полетів геть, я взялася щось там говорити про картини, які ми проминали. Про кожну з них, а їх у нас було сила-силенна.　

— Це мої пращури. Поняття не маю, навіщо їх малювали олійними фарбами, адже в той час уже були фотографи. Оцей-от опецьок на стільчику — це мій прапрапрадід Г’ю, коли він був маленьким хлопчиком, разом зі своєю сестрою Петронеллою і трьома кроликами. Це ерцгерцогиня… щось не пригадаю її імені, вона не наша родичка, але тут на ній фамільне кольє родини Монтроз, тому її портрет тут висить. А зараз ми вийшли на третій поверх, тому ти можеш милуватися Шарлоттою на всіх зображеннях. Тітка Гленда ходить із нею до фотографа раз на три місяці, до того самого, який нібито фотографує і королівську сім’ю. А це моя улюблена світлина: десятирічна Шарлотта із мопсом, у якого з пащі, до речі, завжди страшенно смерділо. Вони з Шарлоттою дуже пасують одне до одного, тобі не здається? — І так далі й тому подібне. Це було жахливо. І лише у своїй кімнаті я нарешті замовкла. Але тільки тому, що тут у мене не було жодних знімків.　

Я пригладила покривало, нишком ховаючи свою нічну сорочку з «Hello Kitty» під подушку. Потім я обернулася до Ґідеона й вичікувально на нього глянула. Зараз і він цілком міг би щось сказати.　

Але він нічого не сказав. Натомість далі посміхався мені, ніби не вірячи власним очам. Моє серце шалено забилося, щоб потім на мить завмерти. Овва! Воно витримало удар шпаги, але Ґідеон виявився для нього ще більшим випробуванням, надто коли погляд його ставав таким, як оце зараз.　

— Я хотів спершу зателефонувати тобі, але відповіді не було, — мовив він нарешті.　

— Акумулятор розрядився.　

Акумулятор сів саме під час нашої розмови з Леслі в лімузині.　

Оскільки Ґідеон знову замовк, я витягла з кишені телефон і озирнулася, шукаючи підзарядку. Тітка Медді акуратно змотала її і поклала в шухляду письмового столу.　

Ґідеон сперся спиною на двері.　

— Сьогодні був доволі дивний день, правда ж?　

Я кивнула. Телефон увімкнувся, заряджаючись. Я не знала, що ще такого зробити, тому просто сіла на край письмового столу.　

— Я думаю, це був найгірший день у моєму житті, — правив далі Ґідеон. — Коли ти лежала там на підлозі…　

Його голос затремтів. Він відійшов від дверей і рушив до мене.　

Зненацька мені страшенно закортіло його втішити.　

— Я не хотіла тебе лякати… Але… мені здавалося, що я справді вмираю.　

— Я теж так подумав, — він глитнув і ступив ще один крок до мене.　

Ксемеріус уже давно помчав до свого кларнетиста, проте якась частина мого мозку й далі видавала коментарі в його стилі: «Його зелені очі спалахнули, запаливши полум’я її серця, що билося під жовтавою блузою кольору дитячої несподіванки. Схиливши голову хлопцеві на груди, вона дозволила сльозам текти рікою».　

О Боже, Ґвендолін! Невже обов’язково треба бути такою істеричкою?!　

Я ще дужче вчепилася в край столу.　

— Ти б мав краще знати, що зі мною сталося, — мовила я. — Бо, як-не-як, ти ж вивчаєш медицину.　

— Так, і саме тому я зрозумів, що ти… — Ґідеон зупинився переді мною і прикусив нижню губу, чим дуже мене зворушив. Він поволі підніс руку: — Вістря шпаги увійшло в тебе ось настільки глибоко. — Він широко розчепірив великий і вказівний пальці правої руки. — Незначна подряпина не могла б так тебе зламати. Аж тут ти раптом пополотніла, на шкірі виступив холодний піт… Ось чому я подумав, що Аластер, мабуть, поцілив у велику артерію. Ти втратила багато крові.　

Я подивилася на його руку перед моїм обличчям.　

— Ти ж сам бачив цю рану, вона справді нешкідлива… — сказала я і кахикнула. Щось мої голосові зв’язки мене зраджували. — Це… мабуть… просто через сильний шок. То я, либонь, уявила, що серйозно поранена, і тому вигляд у мене був, наче…　

— Ні, Ґвен, ти нічого не уявляла.　

— Але як же тоді сталося, що в мене залишилася тільки маленька подряпина? — прошепотіла я.　

Він опустив руку і почав ходити туди-сюди кімнатою.　

— Спочатку я цього теж не зрозумів, — схвильовано говорив він. — Я був страшенно… радий, що ти… ти жива, і тому сказав собі, що колись таки знайду логічне пояснення цій маленькій рані. Але потім я пішов у душ і там мене зненацька осяяло.　

— Ах, он воно що, — сказала я. — Я ж іще не милася.　

Я насилу відірвала закляклі пальці від краю столу і сіла на