Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

- Дівчино, з вами все в порядку? - почула я поруч з собою жіночий голос, коли присіла біля палати Лариси Іванівни після того, як провідала Антона, котрого уже завтра випишуть.

- Так, - повернула я голову в бік співрозмовниці.

- Ви виглядаєте дуже блідою.

Жінка була в домашньому халаті, тому я зрозуміла, що переді мною пацієнтка стаціонару. Вона була того ж приблизно віку, що і Лариса Іванівна.

- Ні, зі мною все гаразд. То у мене такий колір шкіри. Я з народження бліда поганка, як моя мама каже. Не люблю загоряти. Точніше це мене сонце не любить. Відразу червонію, як варений рак. Але дякую, що поцікавилися.

- Ти, дитинко, до когось прийшла? Когось провідати?

- Так. Тут лежить мама мого друга, - спробувала я пояснити жінці суть справи. – Вона попала із передозуванням заспокійливого, бо син випадково випав з вікна і зламав ногу.

- О, а я лежу з Ларисою разом в одній палаті, - повідомила жінка. - Отруїлася грибами, які зібрала в лісі. Все життя збирала, знаю кожен гриб, як всі свої пальці, і ось тут тобі на - зірвала не те, що треба і, ось, попала до лікарні. То ти, дитинко, певне дівчина Антона?

- Ні, що ви. Я просто його шкільна подруга.

- То як тебе, дитинко, зовуть? - запитала жінка, сівши поруч зі мною на лаві. - Мене звуть Зоя Петрівна.

- Ляля я.               

- Цікаве ім’я у тебе, Лялю. І виглядаєш ти справжньою лялечкою.

- Дякую, - засоромилася я через комплімент незнайомої жінки.

- Та чого соромишся, любонька. Якщо Бог дав таку красу, гріх її соромитися. Це є божий дар. Його ховати не можна, тим паче соромитися чи ховати під шарами непоказного одягу. А у тебе усе при собі, як кажуть. І попа, і груди, і талія. А личко взагалі – бомба! Писана красунька! Напевне, уже і хлопця маєш? 

- Та ні. Ніколи мені з хлопцями гуляти. Нема на них часу. Треба вчитися, працювати.

- То ти ще й працюєш, дитинко. Похвально. В наш час дівчата не хочуть за копійки робити. Бігом виходять заміж, щоб байдики бити дома.

- Ні, я не спішу заміж. Треба спершу навчання закінчити і …

Я не встигла договорити, тому що мене відволікла медсестра, котра на візку везла старенького чоловіка. А за нею іще дві молоденькі медсестрички слідували. Ми задивилися із Зоєю Петрівною на цю процесію.

- То ти давно знайома з Ларисою і Антоном? - запитала жінка, коли ми знову залишилися в коридорі одні.

- Зі школи. Потім разом поступили до академії поліції. Уже закінчили перший курс.

- То ти будеш поліціянткою, донечко?

- Взагалі я мрію працювати детективом, розплутувати всілякі злочини і ловити злочинців, і саджати їх за ґрати.

- О, то ти мені і потрібна! – зраділа жінка після того, як довідалася про мою мрію.

- Справді?! – здивувалася я.

- А ти знала чоловіка Лариси Іванівни?

- Так. Але я бачила Миколу Андрійовича всього кілька разів. Адже він працював полковником в МВС. Часу у нього не вистачало навіть на сім'ю, що вже казати про якихось друзів сина. Але він дуже любив і Антона, і дружину. Я так здивувалася, коли дізналася, що його випадково вбили.                                               

- Випадково?! – брови жінки піднялися на лоба. - Я так не думаю.

- А звідки у сторонньої людини такі відомості про незнайомих вам людей? – здивувалася я, запідозривши щось неладне у цьому.

- Коли лежиш в лікарні, то довіряєш, як не дивно, найбільше своїм сусідам по палаті. Лариса, як і будь-яка інша людина в такій ситуації, довірила свій секрет сусідці по палаті, тобто мені. А про тебе, дитинко, вона дуже схвально відзивалася. Казала, що ти дівчина розумна і тямуща. То я тобі довіряю. І розповім, що мені повідала Лариса.

І стала розповідати. Ви скажете, навіщо мені вислуховувати всі ці теревені старої бабульки. Але перше правило детектива – уміти слухати усіх уважно. То ж я так і зробила.

Зоя Леонідівна потрапила в лікарню в результаті отруєння отруйними, неїстівними грибами. На наступний день принесли на ношах жінку. Їй робили промивання шлунку. Коли вона трохи відійшла від цієї неприємної процедури, то вона з нею стала базікати, щоб скоротати час, тому що коли лежиш в лікарні і нічого не робиш, то від нудьги хочеться вити. Але не можна, оскільки в лікарні заведений постійний режим тиші. Лариса була не багатослівна спочатку, і тому Зоя говорила за двох. Вона розповіла тій про свої сімейні негаразди, типу чоловік п'є, син - лобуряка, працювати не хоче, тільки і робить, що краде у батьків гроші і програє їх в різних гральних барах.

- Куди дивиться держава? - злилася на весь уряд Зоя. - Набудували всілякі заклади, щоб дурити людей і тільки у них гроші красти! Ні, щоб якісь заклади придумати, де б наша молодь могла культурно проводити час, де б молоді люди могли познайомитися, завести знайомство. А то одні дискотеки! А там, знаєш Ларочка, який розгул! Чесній і порядній дівчині не варто туди навіть показуватися, вмить зроблять з неї повію. У мене аж три доньки. І проблема мені ця знайома. Одна старша вже заміжня, слава Богу. А ось дві менші ніяк не можуть знайти собі мужиків. З роботи і додому, і сидять дві, як старі діви. Вже сусіди сміються над ними! Сором, який! Ну, а де їм знайти нормальних хлопців? Ті, що не п'ють і не курять, то колються і нюхають всіляку погань. Хіба з такими побудуєш нормальну сім'ю і родиш здорових дітей?!