Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

– Ні, друже, не можу. Не готовий ще.

Ми стоїмо попід сценою, гуртуючись з містянами плече до плеча.

– Давайте заспіваємо гімн! – пропонує Женя і починає:

«Ще не вмерла України ні слава, ні воля».

«Ще нам, браття українці, усміхнеться доля, – підхоплює люд на Майдані. – Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду!»

Ніколи в житті я не забуду той гімн. Минуть роки, минуть десятиліття, але той спів, що линув із центру Києва до небес під вибухи світло-шумових гранат, постріли рушниць та тріскотіння палаючих барикад, навічно залишиться у моїй пам’яті. Ніколи й нічого більш величнішого я не чув і вже, мабуть, ніколи не почую. То була найвища мить гідності мого народу, дійсно готового вмерти за свою свободу.

Плачу я, плаче Сем, плачуть люди навколо. Плачуть і співають. Страху нема. Є відчуття кінця і розуміння того, що це, можливо, останні хвилини Майдану.

Вогняна стіна стоїть метрів за двадцять. Палає від краю до краю, розтинаючи Майдан на дві зони: яскраво освітлену з бунтівним волелюбним народом і суцільну темряву, де причаїлися легіони чорношоломних головорізів і звідки долинають сухі металеві слова гучномовця: «Громадяни, ви знаходитеся в зоні проведення антитерористичної операції. Прохання усіх покинути небезпечну зону. Всі, хто чинить опір, будуть притягнуті до відповідальності й понесуть покарання згідно із законом. Громадяни…» і так без кінця.

А ще з боку Жовтневого палацу сліплять очі потужним прожектором. Проте довкола не видно жодних ознак паніки. Зі сцени лунає молитва святих отців:

– О Всехвальна Мати, Пречиста Владичице, Діво Богородице! До Тебе підносимо душевні і тілесні очі, до Тебе простягаємо розслаблені руки і з глибини серця взиваємо: зглянься на віру і смирення душ наших, покрий нас всесильним омофором Твоїм, щоб визволилися від усіх бід і напастей, захисти нас і визволи.

Бурею багатьох бід охопленим нам допомагаєш, Владичице; бо стоїш перед лицем вівтаря Господнього, піднісши руки Твої, і молишся, щоб на нашу недостойну молитву зглянувся Господь Цар слави і послухав прохання тих, хто закликає ім’я Твоє і до Сина Твого взиває: алілуя.

Усе єство ангельське похвальні пісні приносить Тобі, істинній Божій Матері і заступниці всіх, хто звертається до Тебе, знаючи, що Ти незборимим покровом Твоїм праведних звеселяєш, грішних заступаєш, тих, що в бідах, визволяєш, і молишся за всіх вірних, що взивають: алілуя.

Покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором.

І стається диво. Атака припиняється. Спадає шал, і відступає тьма. «Беркут» полишає по собі палаючі водомети, техніку і відступає. Народ якось звично береться до буденних революційних справ. Найбільш бойові й затяті через вогонь перекидаються із силовиками шматками бруківки і коктейлями, гатять феєрверками, співаючи «Червону руту». З протилежного боку летять переважно світло-шумові гранати. Кажуть, що на десять світло-шумових прилітає й одна бойова.

Раз у раз до Лядських воріт тягнуть когось із поранених. Там, з боку Михайлівської та Костьольної, постійно прибувають «швидкі». Білі карети чергують і біля Поштамту. Від нього Майданом тягнуться три довжелезні ряди людей, що передають на передову виламане з бруківки металевими коцюбами каміння. Між рядами організовано прохід. Усіх, хто шастає туди-сюди без діла, цькують, бо прохід призначено спеціально для тих, хто тягне на передову горючі матеріали.

Кажуть, що перекрили метро і вирубають опозиційні канали. Але Інтернет і мобільний зв’язок, як не дивно, працюють. Люди періодично отримують дивні СМСки: «Ви зафіксовані як учасник антиурядового заколоту і будете притягнені до відповідальності. Пропонуємо добровільно полишити місце проведення антитерористичної операції, в противному випадку проти вас будуть вчинені законні силові дії». Працює путінський «Кіберберкут». Але ми теж не малі діти. Швидко записуємо звернення до киян із закликом виходити на Майдан. Тут же викладаємо на сторінках соціальних мереж.

За хвилину приходить СМС від Анжели, яка, певне, висить у Фейсбуці:

«Піздєц вам, котята! А я прєдупрєждала:::))))»

Я не відповідаю.

А потім від мами:

«Ти де?»

Відповідаю:

«На каналі. Готуємо прямий ефір».

Потім пише Марічка:

«Дуже хвилююся. Як ви?»

«Все ОК::)))»

– Треба будь-що утримувати вогняну стіну! – гукає зі сцени Нищук.

Ми із Семом перезираємося. Є справа!

За годину на моєму махновському Л-200 вже премося вгору Андріївським узвозом. З десяток покришок, що допіру оточували дитячий майданчик у моєму дворі, ледь вкопані в землю, лежать у просторому багажнику. На перехресті Володимирської і Великої Житомирської, біля ресторану «Да Вінчі», нам на капот стрибає чоловік з коротким автоматом наперевіс. Від несподіванки я різко гальмую і майже автоматично клацаю внутрішнім замком, замикаючи автомобіль зсередини. Пригинаюся ближче до руля.

– Пане отамане, по газах і вперед, бо зараз застрелять… – шепоче Сем.

Є лише секунда на роздуми, але тієї ж миті бачу, як збоку зривається з місця чорний «Мерседес-кубік» і людина з автоматом відскакує вбік, сідає в інший чорний автомобіль і зривається слідом.

– Охоронець! – з полегшенням видихаю я.

Вночі на цьому перехресті «тітушки» таки розстріляли таксі з журналістом та вбили трьох людей поруч на Великій Житомирській.

А вже через дві години, коли ми з Лівого берега робимо наступну ходку з покришками, нас завертають. Увесь центр перекритий ментами. Кидаємо машину на бульварі Лесі Українки і вирушаємо на Майдан пішки, тягнучи на собі по два скати. Інші роздаємо киянам, які охоче приймають цю ношу і йдуть поруч з нами.

«Ето єсть наш послєдній і рєшітєльний бой.

С Майда-а-а-аном воспрянєт род людской!» – Люди хоч і стривожені, але присутності духу не втрачають. Переспівують революційні пісні, жартують, аби відігнати страх. Усе навкруги видається якоюсь грою або зйомками фільму. На будівлі КМДА ось уже який день висить банер «Нарнія». Ми – маленькі ельфи, що протистоять могутньому і страшному Мордору. Якщо брати за великим рахунком, шансів у нас нема. Нас мало, ми не озброєні, не навчені, у цивільних куртках, пальтах, якихось смішних шапках і кашне, розхристані, схвильовані, премось у саме пекло. Навіщо? Для чого? Кому це потрібно? Але дивно: подібних питань ніхто не задає. Просто беруть і йдуть, бо не можуть інакше.

Біля ЦУМу зустрічаємо Бурмиленка та Манекена, які так само пруть на передову тюки з теплим одягом. Манекен з притаманною йому іронією зауважує:

– Вітаю, ви пропустили найцікавіше. Десять хвилин тому ми відбили атаку «тітушок». У них є зброя. Вони по нас гатили з автоматів і кинули гранату! Оно