Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                Детектив Джексон Малкольм уважно вслухався в слова старої жінки, що дивилася на нього крізь товстенькі скельця старомодних окулярів, але не міг осягнути їх. Тому що ця місіс Кройк говорила щось зовсім незрозуміле, і Малкольм навіть підозрював, що старенька просто досягла того віку, коли подіїі реальні і вигадані переплелися для неї в єдину реальність. Але вицвілі очі місіс Кройк були ясні і усвідомлені, а постава, нехай і згорблена прожитими роками, твердою і впевненою. Але слова…

                - Місіс Кройк, мем, давайте уточнимо ще раз. Тобто сьогодні о сьомій сорок ранку до будинку Джима Маорісона, вашого сусіда, приїхав автомобіль, схожий на той, що зараз стоїть за моєю спиною, і чоловік, який представився детективом Коліном Смітом забрав вашого сусіда в управління поліції? Я все вірно зрозумів?

                Старенька швидко закивала головою, аж стріпнулися її сиві короткі кучері, вкладені за модою, старшою, напевно, за самого Малкольма.

                - Саме так, юначе, саме так! – ледь тремтячим, але впевненим голосом відповіла місіс Кройк. – Дуже молодий детектив, дуже! Зовсім дитина, я ще подумала, чи не надто він юний для жетона! Якого він, до речі, так і не показав.

                Увесь той час, доки Малкольм і старенька розмовляли, Колін стояв осторонь, отетеріло витріщаючись на стару пані, і намагався втримати щелепу на місці. Хтось підставив його, аби що? Хто? Навіщо? І що взагалі відбувається?

                Згадка про жетон змусила його перевірити власний. Він був на місці, і Сміт відчув справжнє полегшення. А ця невелика діяльність – перевірити кишені, жетон, посвідчення, телефон – остаточно привела його до тями.

                - Мем, дозвольте уточнити ще дещо? – він вийшов уперед, відкриваючи на телефоні фото Біллі Монінга-молодшого. – Чи не цей юнак був вранці біля дому вашого сусіда?

                Місіс Кройк поправила окуляри, схилившись над екраном смартфону, подумала мить.

                - Ні, не він. Щось є, але той хлопчик був навіть молодшим за цього на фото…

                - Коліне, покажи фото Джо! – стріпнувся Малкольм, який ненадовго онімів, після того, як старенька назвала його юнаком. – А раптом то він?

                Джо і був тим самозванцем, який вдавав із себе Коліна. Місіс Кройк не сумнівалася, рішуче упізнавши ранкового візитера Джима Морісона. І ще раз повторила, що з того часу Джима не бачила.

                - А ви знаєте брата Джима? – запитав Колін.

                Місіс Кройк розпливлася в усмішці, ніби згадала про щось приємне.

                - Віктор! Чудовий хлопчик! – в старенької навіть голос став м’якшим і ніжнішим. – Такий чемний, такий талановитий! Так шкода, що він зовсім самотній. Розумієте, детективи, він особливий. І їхня матір чудово справилася з тим, аби адаптувати Віктора до звичайного життя, якщо не знати, що він незвичайний, то й не запідозриш. Такий чуйний хлопчик…

                - У Віктора якесь захворювання? – максимально делікатно запитав Малкольм. – Вам відомі подробиці?

                - Ну звісно ж! – місіс Кройк пожвавішала. – Можна сказати, що ми з Віктором навіть дружимо! Вони жили тут, потім поїхали, а згодом Джим повернувся сам. Шейла з віктором лишилися десь у Флориді жити. Віктору там краще. Так що я змалечку бачила, як Шейла – його матір – старається, аби він навчився всьому. В нього легка форма аутизму. – пошепки, ніби їх могли підслухати, повідомила місіс Кройк Малкольму. – Але Шейла так багато працювала задля нього, що це взагалі не відчувається. Він звичайний, хіба що дуже сором’язливий і нерішучий, в усьому слухається Джима. Такі дружні ці брати… А які він вироби з дерева робить! Ви б бачили, детективи! Талант! Руки в нього золоті…

                - А ви давно бачили Віктора, мем? – запитав Колін.

                Старенька замислилась. Вона опустила очі донизу, ніби щось підраховувала подумки. От тільки Малкольму здалося, що вона не рахує час, а обдумує, чи не збрехати їй випадково, чи краще сказати правду.

                - Давненько, детективи, навіть не пригадаю. – невпевнено відповіла вона, і Малкольм посміхнувся.

                Вона брехала. І брехала дуже невміло, ніби їй самій було неприємно говорити неправду. Але щось сильніше за чесність змушувало її брехати.

                - Кого ви захищаєте, мем? – лагідно промовив Малкольм. – Якщо Віктора, то ви все робите вірно, крім того, що захищаєте від людини, яка кинулась йому на порятунок. – детектив зняв форменну кепку і відхилив пасмо волосся, яке прикривало пластир. – Вчора вночі Віктора намались убити, мем. Навіть поранили.

                Обличчя старенької перекосилося від страху. Вона дивилася на Маклольма широко розплющеними очима, в яких вже збиралися сльози. Малкольм зрозумів, що вона налякана, вона страшенно боїться за Віктора, якого вважає мало не своїм онуком. І заради нього зробить усе необхідне.

                - Мем, я хочу захистити Віктора від дуже поганих людей. Він бачив те, що не варто бачити, і був настільки сміливим, що повідомив про злочин, наразивши самого себе на небезпеку. Допоможіть мені захистити його. Якщо ви бачили його, або можете з ним зв’язатися…

                - Він в будинку! – голосом, в якому чулися ридання, відповіла місіс Кройк. – Він ховається там відучора! Я знаю, бо зашивала його поранену руку! Ходімо, я проведу вас до нього.

                - Ви все вірно зробили, місіс Кройк. – лагідно промовив Малкольм. – Тепер Віктор в безпеці, під нашим захистом. – він помітив тінь остраху в очах старенької, і поспішив її запевнити. – Ви можете теж поїхати з нами, аби Віктору було спокійніше в незнайомій обстановці.

                Місіс Кройк кивнула, поволі ступаючи поруч з детективом в напрямку дому Джима Морісона. Вона, здавалося, щось обдумувала. Якесь питання, яке навадилася поставити лише коли торкнулася ручки вхідних дверей.