Читати книгу - "Вушко голки"

У кабінет увійшла жінка у формі констебля з чашкою чаю та великим сандвічем із сиром. Блоггс щиро подякував і поспіхом відкусив шматок.

Тим часом Кінсайд продовжував:

— Перший поїзд із вокзалу відійшов сьогодні вранці — наші люди його перевірили. І автобуси теж. Тож якщо він звідси поїхав, то або вкрав автівку, або ж його хтось підібрав. Про крадіжку машин поки що не повідомляли.

— От дідько, — Блоггс проковтнув великий шматок сандвіча. — Важко ж тепер буде вийти на його слід.

— Думаю, саме тому він і обрав такий варіант.

— Ще він міг би піти морем.

— У той день виходили тільки маленькі човни — на таких важко сховатися, щоб команда не помітила. Відтоді в море ніхто не виходив через шторм.

— А як щодо вкрадених човнів?

— Повідомлень не було.

Блоггс знизив плечима.

— Якщо погода така, що в море однаково не вийти, то власники човнів досі можуть і не знати, що судно вкрали.

— Шефе, ми про це не подумали, — зауважив один із офіцерів.

— Дійсно, — погодився Кінсайд.

— Може, звернемося до начальника порту? Він міг би перевірити наявність суден.

— Повністю згоден, — Кінсайд уже набирав номер, тримаючи слухавку. — Капітане Дуглас? Кінсайд говорить. Так-так, я знаю, що нормальні люди сплять. Та я ще й не почав. Хочу вигнати вас надвір під дощ, уявіть-но. Так-так, під дощ.

Офіцери засміялися, а Кінсайд прикрив слухавку рукою і зауважив:

— Це про моряків кажуть, що вони лаються як чортзна-що? Думаю, це абсолютна правда, — і знову заговорив у телефон. — Треба обійти всі причали та відмітити, яких суден зараз немає на місці. За виключенням тих, місцерозташування яких вам достеменно відоме. Запишіть мені їхні назви та адреси власників. І телефони, якщо є. Ага. Так. Я знаю. Ну, тоді з мене навіть дві. І вам теж доброго ранку, — Кінсайд повісив слухавку.

— Що, добряче вам дісталося?

— Якби я зробив зі своїм жезлом те, що він радив, я б ніколи більше не зміг сидіти. Думаю, на перевірку йому знадобиться десь півгодини, — Кінсайд закінчив жартувати й перейшов до справи. — А потім ще години дві нам треба, щоб перевірити адреси. Це хороша версія, але я все одно схиляюся до того, що шпигуна хтось підібрав.

— Я теж, — погодився Блоггс.

Двері відчинилися, і увійшов чоловік середнього віку в двобортному пальті карамельного кольору. Кінсайд і всі решта підвелися. Блоггс вчинив так само.

— Доброго ранку, сер, — привітався Кінсайд. — Дозвольте вас познайомити. Це містер Блоггс. Містер Блоггс — Річард Портер.

Вони потисли одне одному руки. У Портера було червоне обличчя з охайними вусами.

— Радий знайомству. Я той дурень, що підвіз вашого хлопця до Абердина. Пробачте, мені страшенно соромно, — він говорив без місцевого акценту.

— Я теж радий.

На перший погляд Портер здавався саме таким дурнем, який може підвезти шпигуна через півкраїни. Проте Блоггс знав, що нерідко за такою маскою простодушної доброти може ховатися прірва хитрощів.

— А як ви зрозуміли, що підвезли саме... вбивцю зі стилетом? — запитав Блоггс.

— Я почув про покинутого на шосе «морріса» — і збагнув, що підібрав свого попутника недалеко звідти.

— Ви бачили його фото?

— Так, звичайно. Я не розгледів його добре, бо протягом нашої подорожі було темно. Але я бачив достатньо, поки світив ліхтариком, а ще — поки ми їхали Абердином на світанку. Якби я лише ознайомився з фото, то не був би впевнений, що це він. Але зважаючи на те, що я підібрав його неподалік від місця, де знайшли «морріс», то в мене немає сумнівів.

— Зрозуміло, — мовив Блоггс, роздумуючи, яку ще корисну інформацію міг би повідомити цей чоловік. — І що б ви могли сказати про Фабера?

— Знаєте, він був страшенно втомлений, знервований і цілеспрямований. Саме в такій послідовності, — швидко відповів Портер. — І я відразу зрозумів, що він не шотландець.

— Який у нього акцент?

— Думаю, нейтральна вимова. Може, зараз я б і сказав, що був якийсь акцент, але, мабуть, це мені вже здається. Складалося враження, що він вчився у приватній школі десь у Центральній Англії. Одяг неохайний — на ньому був комбінезон, я це лише потім згадав.

Кінсайд урвав його, запропонувавши всім чаю.

Отримавши згоду, чоловік відрядив одного з поліцейських.

Блоггс дійшов висновку, що Портер не такий уже й дурень, яким здається.

— А про що ви говорили?

— Ні про що особливо.

— Але ж ви з ним довго їхали...

— Він спав майже всю дорогу. Він полагодив мою машину — там лише провід відійшов, але я нічогісінько не тямлю в цьому — та запевнив мене, що його автівка зламалася в Единбурзі й що він прямує в Банф. Також сказав, що не планував їхати в Абердин, бо не має перепустки в обмежену зону. Але я... боюся, я сказав йому, щоб він не хвилювався про це. Адже якщо нас зупинять, то я зможу за нього вступитися. Розумію, ви, мабуть, вважаєте мене цілковитим дурнем. Але я відчував, що в боргу перед цим чоловіком. Він дуже мені допоміг.

— Сер, ніхто вас не звинувачує, — заспокоїв його Кінсайд.

Блоггс звинувачував, але казати цього він не став.

— Знаєте, є не так багато людей, які бачили Фабера й після цього можуть щось про нього розповісти. Тому подумайте, може, ще трохи та спробуйте дати йому якусь характеристику.

— Він прокидається, як солдат, — згадав Портер. — Дуже вихований. Справляє враження розумної людини. Міцне рукостискання. Я звертаю увагу на такі речі, так що можете бути певні.

— Може, ще щось? Подумайте.

— Після того, як він прокинувся... — Портер задумався і звів брови. — Він потягнувся правою рукою до лівої, ось так, — суддя показав жест.

— А ось це дуже добре, — подякував Блоггс. — Ось там він і тримає ніж. У рукаві.

— Думаю, більше нічого не можу сказати.

— Отже, він сказав вам, що їде в Банф? Значить, точно не туди.

— Правда?

— Шпигуни завжди брешуть. У них принцип такий. Я впевнений, що ви сказали йому, куди їдете, раніше