Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Басейн здавався більшим за море. Він шумів, бризкав, виблискував, і пах хлоркою, як лікарня. Я стояв на краю у своїх нових плавках, з рушником у руках, і думав: «Навіщо мені вода, якщо я вмію бігати по суші?»

Мама була поруч. Сиділа на лавці, загорнувшись у куртку, бо в залі було холодно. Але в очах у неї світилося тепло.

— Просто спробуй, — сказала вона. — Не треба відразу плавати. Просто відчуй воду.

І я зайшов.

Вода була прохолодною, вона огорнула мене з усіх боків, і спершу я злякався. Мене ніби несло. Я не відчував землі під ногами — і це було страшно.

— Я не хочу, — прошепотів я до тренера.

Але потім згадав мамині очі. І її руки, що завжди тримали міцно. І її слова: «Ти можеш. Я вірю».

Я знову зайшов у воду. Повільно. Крок за кроком. Тренер тримав мене під животом, і я махав ногами, як пуголовок. А потім — відпустив.

І я поплив.

Маленькими рухами, криво, неуверено. Але — сам. І в ту мить вода вже не лякала. Вона обіймала. Вона несла.

Я почув мамин голос: «Молодець!» І її усмішка була ширша за весь басейн.

Після уроку вона загорнула мене в рушник і притисла до себе.

— Ти знаєш, чому ти поплив? — спитала вона.

— Бо повірив, — сказав я.

— Так, — усміхнулась мама. — І в себе, і в мене. А вода — вона, як життя. Коли довіряєш — тримає.

---