Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це був просто ведмедик.

Коричневий, з відкушеним вушком і трохи вицвілими очима. Його звали Бруно. Мама пришила йому серце з фетру ще тоді, коли я тільки навчився вимовляти слово «люблю». І кожної ночі він був поряд — навіть коли я ріс і ставав "дорослішим", Бруно все одно спав зі мною.

Аж до того ранку.

Ми поспішали — до школи, на роботу, на маршрутку. Все було, як завжди: сніданок на ходу, шапка не на ту сторону, мама сміється і поправляє. І вже коли ми зайшли в клас, я зрозумів: Бруно лишився... не вдома. А в автобусі.

Я не сказав одразу. Але вночі, коли ліг у ліжко — і його не було під подушкою — з грудей щось вирвалося назовні. Порожнеча. Справжня.

Мама шукала його зранку. Телефонувала, писала, їздила до кінцевої зупинки. Але Бруно не знайшовся.

— Може, хтось інший зараз дуже його потребує, — сказала вона, коли я притискав до себе іншу іграшку, яка не пахла нічим.

Я мовчав.

А потім ми разом зробили малюнок. Я намалював Бруно — з вушком, серцем і усмішкою. Мама повісила його над ліжком.

— Є речі, які з нами завжди. Навіть якщо ми їх не бачимо, — сказала вона. — Бо любов не губиться.

І в ту ніч я заснув без сліз. Тільки з малюнком. І з теплом маминої руки в своїй.

---