Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Автобус був великий. І гучний. Діти сміялися, махали руками з вікон, хтось дістав бутерброди, а я тримав маму за руку до останньої хвилини.

— Ти все зможеш, — казала вона, пригладжуючи мій рюкзак. — Просто дихай. І пиши мені, добре?

Я кивнув. Але всередині щось тріщало. Незвичне. Нове.

Коли автобус рушив, я подивився у вікно. Мама стояла на зупинці, усміхалась, але її очі — вони говорили інше. Вони обіймали. І трошки плакали.

Дорога була довга. Мене нудило. Але сусід — хлопець на рік старший — запропонував жуйку і показав, як зробити віконечко в шторі, щоб дивитись на хмари.

Табір був гомінким. Нові ліжка, нові обличчя, нові правила. У перший вечір я сидів на лавці біля корпусу і тримав мамину записку. Вона була короткою: «Ти мій герой. Вірю в тебе. Завжди.»

Я перечитав її п’ять разів.

А на другий день стало легше. Ми грали в футбол. Я вивчив нове слово — «карта скарбів». А ще — що можна заснути без казки, якщо поряд хтось шепоче: «Нам завтра на риболовлю».

І от, через тиждень, я вийшов з автобуса з засмаглими руками, мушлею в кишені й новою історією про те, як зловив свою першу рибу (ну, майже зловив).

Мама стояла на зупинці. Ті ж самі очі. Та ж сама усмішка.

— Я скучив, — сказав я.

— А я завжди була поряд. Отут, — вона торкнулась мого серця. — І знаєш що? Ти вже не тільки мій хлопчик. Ти мандрівник.

І я вперше це зрозумів — бути самостійним не значить бути один.

---