Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Аня вийшла на кухню в футболці Каміля, з зачіскою “я намагалась”, і тут же зіткнулася з його мамою. Та тільки глянула — й одразу усміхнулася, без слів подала їй філіжанку кави з запахом, що міг підняти навіть того самого комітету з питань шлюбу.

— Mirëmëngjes! — сказала мама.

Аня видала:

— Mirëmëngjes! — а потім, уже англійською:

— Це єдине слово, яке я пам’ятаю.

— Цього достатньо, — пролунало за її спиною. Каміль стояв із мішком булочок у руках і виглядом героя, що щойно врятував світ від хлібного голоду.

— Твоя бабуся встигла вимагати, щоб я сьогодні допомагав на городі, а мама хоче показати тобі “дещо”. Це або сімейні фото, або підвал. Тримайся, кохана.

— Я готова, — хмикнула Аня.

Після сніданку, бабуся з гордим виглядом вручає Ані кошик. Плетений, з албанським характером. Поруч — мама Каміля з блокнотом, у якому малюнками зображено маршрут “Тур по місцях дитинства Каміля”. Легендарний “камінь, де він впав і зламав палець”, “кіоск, де купив перше морозиво” і, звісно, “стара лавка, де вперше вдарився головою об кохання”.

А Каміль… Каміль просто усміхається. Він бачить, як Аня — чужа у цій країні, чужа в мові, але своя в усьому, — стає частиною його світу. Її очі світяться, навіть коли вона не розуміє половину розмови. І бабуся вже звертається до неї як до внучки. І це так, наче світ зібрався у правильний пазл.

 

В обідню пору, коли сонце гріло з ентузіазмом праски на максимумі, бабуся вручила Камілю мотижку, а Ані — капелюшок із пластиковими квітами.

— Ti do të ndihmosh? — запитала вона з підозрілою посмішкою.

— Якщо це не екзорцизм — я за, — прошепотіла Аня до Каміля.

— Це гірше. Це буряки, — відповів він із глибоким болем у голосі.

Далі було: піт, бурякова епопея, сміх, коли Аня випадково висмикнула шланг і окропила не тільки себе, але й пів городу, включно з котом, який тепер на неї ображено шипів.

Бабуся сказала, що тепер вони точно одружаться, бо “тільки справжня жінка поливає з гумором”.

Після праці — холодний компот, шезлонг на подвір’ї й коробка зі старими фотографіями.

Каміль сідав поруч із мамою й бабусею, а Аня — поміж ними, заглядаючи в пожовклі кадри минулого. Були там кадри смішні, з “горщиком на голові”, з хлопчачими колінами в зеленці, з тортом на вусах.

І ось одне фото мама тримала довше. Там Каміль — років двадцяти, серйозний, в задумі. Поруч — дівчина. Гарна. Незнайома. Аня помітила, як Каміль затримав погляд на тому кадрі, але нічого не сказав. Просто посміхнувся Ані й… переклав фото вниз, не коментуючи.

Він же обіцяв розповісти — але пізніше.

Аня нічого не запитала. Просто стисла його руку. А Каміль тихо прошепотів:

— Усе, що було — привело мене до тебе. Тому я вдячний навіть тому, що боліло.

Після вечері, бабуся запевнила, що “молоді мають прогулятися, бо любов без кисню в’яне”. Каміль жартома запитав, де вона таких фраз набралася, а вона сказала, що дивиться серіали з перекладом.

Вони пішли до пагорба за домом. Дорогою зустріли собаку на ім’я Лале, яка супроводжувала їх мов охоронець закоханих.

На вершині пагорба — лавка. Та сама, де Каміль колись ховався від усього світу. А тепер сидів із тією, хто стала всім.

— Знаєш, — сказав він, витираючи лоба після сходження, — я зрозумів, що ти — не просто любов. Ти — дім.

Аня усміхнулася.

— Ну тоді зроби мені чай і запали свічку, бо я твій дім умію і трохи розносити.

Вони сміялися, сиділи мовчки, цілувалися й дивилися на зорі, які в Албанії були ближчими до землі. А може, це просто любов підіймала все ближче до неба.
 

Наступний ранок у містечку Каміля почався з чогось дуже характерного для глибинки — півнячого співу, який Аня спочатку прийняла за аварійну сирену, потім за дзвінок на скайп, а потім зрозуміла: це просто натхненний півень на подвір’ї, що вважає себе Карузо.

— Я його з’їм, — пробурмотіла вона, натягуючи ковдру на голову.

— Не поспішай, бабуся його любить більше за деяких родичів, — хихикнув Каміль, з’явившись із тацею кави й чогось, що мало б бути круасаном, але трохи нагадувало стиснуту подушку.

— Ти готуєш як художник, що працює в стилі абстракціонізму, — сказала Аня.

— Це любов у їстівній формі! — гордо заявив він.

Вони снідали на терасі, слухаючи, як бабуся десь у дворі лаяла когось по телефону, згадуючи “тих з муніципалітету”, що досі не зробили дорогу.

Після сніданку Каміль повів Аню в невеличке кафе в центрі міста, де його колишній однокласник працював баристою і називав Каміля “наш хлопець із столиці” — хоча Будапешт, по суті, не їхня столиця.

— А ця краля — твоя? — спитав бариста, підморгнувши.

— Його. Повністю. І без знижок, — відповіла Аня ще до того, як Каміль встиг щось сказати.

— А ти гаряча! — відповів бариста.

— Обережно, я теж, — усміхнувся Каміль.

А після кави на центральній площі вони випадково натрапили на місцевий базар, де продавали абсолютно все: від пластикових мухоловок до весільних суконь “нових, майже не ношених”.

— А може… візьмемо сукню? — обережно жартома запитав Каміль.

Аня спершу розсміялася, потім знітилася, а потім… сказала:

— Якщо вона зі знижкою — то чому б і ні?

Він дивився на неї з таким блиском в очах, що навіть продавчиня із золотими зубами зітхнула: “Ах, любов…”
 

Вечір повільно опускався на містечко, загортаючи його в м’яке світло ліхтарів і аромат домашніх вечерь, які просочувалися з вікон — запахи печеної бринзи, часнику й якихось місцевих спецій, які Аня вже встигла полюбити, навіть не знаючи їх назв. Вони з Камілем ішли вузенькою вуличкою, де бруківка весело цокотіла під підошвами, а в повітрі ще трималось тепло дня.