Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Я повернувся до неї мордою і встав. Вона здивовано подивилась мені в очі.
— Щось трапилось? — вона говорила зі мною, як із дитиною, заспокоюючи.

Як же я її кохаю.

Перетворення — не з приємних видовищ. Уявіть собі: повна перебудова тіла, і в процесі трансформації воно витворяє таке, що я сам волів би цього не бачити.

Лія

Стоячи поруч із Блеком, я ніби опинилась удома. Дім… Як же я скучила за своєю маленькою затишною квартиркою.
Я погладила його густу чорну шерсть і почухала за вушком.

– Я так скучила, – зараз мені було так спокійно поруч із вовком. – Ти так несподівано зник тоді в лісі. Я хвилювалася, – я легенько стукнула його кулаком у бік.
Марк кудись повів того ідіота. За ними пішов ведмідь і вивів двох бранців Сал.
Вовк сидів нерухомо, зараз він був схожий на мармурову статую. Лише зрідка кліпав. Я притулилася до нього спиною й розглядала склепіння старовинного амфітеатру. Чому мені так спокійно? І раптом мене осінило, по кого я сюди прийшла. Я зовсім забула спитати Марка...
– Я зараз, – я встала й хотіла наздогнати його, але вовк заступив мені дорогу.
– Підемо разом, якщо хочеш? – ще раз почухавши його за вушком, я хотіла пройти, але він не зрушив з місця.
– Розумієш? – я обхопила його морду долонями й уважно подивилася йому в очі. – Мені треба знайти мого Ярика. Відтоді, як ти зник, стільки всього сталося. Ти уявляєш: тролі існують? Мене хотіли продати в рабство, у мене з’явився дух-охоронець, – вовк багатозначно повів бровою, – не питай. Але найголовніше: я знайшла людину, з якою хочу створити сім’ю, постаріти разом і померти в один день.
Вовк відсунувся, сів до мене спиною.
– Ну, чого ти? Сумуєш за своїми? Нічого, – я поклала долоню йому на спину й почула, як сильно б’ється його серце. – Ого, ти чого так переживаєш? Все добре, – я намагалася його заспокоїти, але ця величезна морда сиділа до мене спиною й голосно сопіла.

Але це тривало недовго. Те, що сталося далі, змусило мене здригнутися. Я дивилася на це з відкритим ротом і зовсім заніміла. Мій Блек, мій бідний Блек скрутився так, що мене ледь не знудило. Я уявила, який біль він відчуває в цей момент, і мене накрило. Він вигинався, його тіло змінювалося з неймовірною швидкістю. Лапи витягувалися, поступово перетворюючись на долоні, задні – на стопи. Шерсть клаптями опадала на підлогу. Вовча морда втягувалася, перетворюючись на людське обличчя. Ікла ставали меншими, і він... Він. Ставав людиною.
Хитнувшись від несподіванки, я відступила назад і почала гарячково намацувати якусь опору. Натрапивши на залізне поруччя, я трохи заспокоїлася. Людина, яка зараз сумно дивилася на мене, справді була моїм коханим.
Людина? Очевидно, ні. А я ж здогадувалась, що з ним щось не так. І та бійка у Венеції, і його зникнення з лісового будиночка. Напевно, я просто боялася ставити собі запитання з цього приводу.
Він мовчав. Розпущене волосся розвівав легкий вітерець, смарагдові очі – ті самі, в які я закохалась остаточно й безповоротно – чекали на мою реакцію.
Чи боялась я? Можливо, це й безглуздо, але – ні. Не було ані страху, ані сумнівів. Нічого, окрім полегшення. Я була щаслива, моє заціпеніння потроху розсіювалося, й ставало легше дихати.

Мій Аполлон. О, боги! Та він же зовсім голий! Так, звісно, я вже бачила його таким, але не надивилася як слід. Це було несправедливо щодо змарнілої жінки – ніби кинути соковиту кістку голодному собаці. Красень: рельєфні, напружені м’язи, широкі плечі, сильні руки, виразні вилиці, чутливі трохи пухкі губи. А ще засмагла шкіра, яка так ненав’язливо підкреслює рельєф. Ооо, я сходжу з розуму!
Прикривши на секунду очі, я намагалася взяти себе в руки й трохи заспокоїтись.
Ярик не поспішав щось говорити чи наближатися – вичікував, хитрюга. Ну, гаразд, ми не з лякливих. Крок, ще один… Ноги були ватяні, ніби не мої. Я підійшла ближче й зазирнула йому в очі.
– Знаєш, – стягнувши з себе худі, я накинула її Ярикові на плечі, – мабуть, без шубки тобі холодно?
Його очі – круглі, як тарілки – варто було бачити. А потім: він обіймав, цілував, палко шепотів мені на вухо вибачення. Пояснював, чому не сказав, що він не людина, але все це було зовсім неважливо. Головне, що він поруч, живий і неушкоджений.

Коли ми спустилися до арени, в клітці, як і раніше, сидів Гай, наспівуючи якусь дитячу пісеньку німецькою. Хлопці з нашої компанії мирно розмовляли.
– О, як ви? – Сал ішов нам назустріч.
– Все добре, – я всміхалася й обіймала Ярика, який дуже невміло намагався прикрити свої пікантні місця моєю курткою.
Марк кинув йому одяг, і вже за кілька хвилин Ярик був при повному параді.
– Я вже повідомив раді про нашу вдалу операцію, – Марк кивнув у бік Гая, – до ранку це непорозуміння заберуть і відправлять до в’язниці.
– Чудово.
З-за клітки з’явився високий шатен. Він був добре збудований, і лише сивина на скронях м’яко нагадувала про його далеко не юний вік. На вигляд йому було сорок, сорок п’ять років. Одяг був явно не першої свіжості: зношені брудні джинси, подерта картата сорочка. У такому вигляді йому було некомфортно, й він намагався триматися в тіні.

– О, Тео! – Сал не збирався пускати ситуацію на самоплив. – Глянь, що я знайшов у Гая в сумочці. – Він тримав у руках мобільний телефон.

Тео таки вискочив на світло і з особливим трепетом взявся за знахідку.

– Гай не встиг подзвонити? – спохватився він.

– Та куди там, йому було не до того.

– Добре, але нам потрібно якомога швидше знайти мою сім’ю.

Мабуть, недарма, ох недарма Сал став моїм духом-охоронцем. Такий же добряк – щодо своїх, звісно. Я чудово розуміла, що він задумав, і підтримувала цю ідею на всі сто.

Прив’язка. Хороший пошуковик і на великих відстанях впорається зі своїм завданням. Сподіваюся, все вийде і Тео знайде своїх рідних живими й неушкодженими. Принаймні, завжди варто сподіватись на краще.