Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Я впевнено увійшла в кабінет, не дозволяючи собі виглядати слабкою.  
Арсен сидів за своїм великим чорним столом, розслаблено відкинувшись у кріслі. На ньому була та сама сорочка, в якій він варив мені каву вранці, лише тепер рукава були закачані до ліктів, а ґудзики ще більше розстебнуті.  
Він пильно дивився на мене, і я відчула, як всередині стиснулося щось гаряче, дратівливе.  
— Закрий двері, — його голос був тихий, але вимогливий.  
Я закрила, не відводячи очей.  
Він повільно підвівся. Його рухи завжди були впевненими, котячими, небезпечними.  
— То що, ти вже встигла мене зненавидіти?  
Я видихнула з глузливою посмішкою.  
— Ти думаєш, що мені є до тебе діло?  
Він наблизився.  
— Тобі є.  
Я хотіла засміятися йому в обличчя.  Але він різко стиснув моє зап’ястя, притягнув ближче, змусив відчути своє тепло, свою силу.  
— Ти ж втекла вчора.  
— Я пішла.  
— Втекла.  
Його губи вже були надто близько.  
Я не дозволю йому виграти.  

Я спеціально нахилилася ближче, торкнулася його щоки губами, але не поцілувала.  
— Ти мені не цікавий, Арсене.  
Я відчула, як він ледь напружився.  
— Ти так говориш, бо хочеш, щоб я довів тобі зворотне?  
Я викрутила руку з його хватки, зробила крок назад.  
— Ти, мабуть, переоцінюєш свій вплив на мене.  
Його очі зблиснули темним вогнем.  
— Я тебе ще не торкнувся, а ти вже задихаєшся.  
Я хотіла сперечатися. Сказати, що він не правий.  Але його погляд немов роздягав мене. Я ледь встигла відійти, як його пальці різко вхопили край моєї блузки.  
Відчувши, як нитки натягнулися, як тканина тріснула під його хваткою я злякалася.  
— Що ти робиш?  
Він не відповів. Просто холоднокровно потягнув. Ґудзики зіскочили один за одним, падаючи на підлогу, відлунюючи глухими ударами.  
Я різко затримала подих. Моє тіло оголилося перед ним.  
Лише тонкі бретельки білого  бюстгальтера тримали останню межу між мною і його поглядом.  
Я чекала. Чекала, що він візьме мене. Натисне, змусить, так, як він звик це робити. Але в ту мить не думала про те, що могло піти все не так...  

Його очі ковзнули вниз, затрималися на моїй оголеній шкірі, але його обличчя залишалося байдужим, холодним, відстороненим.  
— Йди працювати. — його голос був тихим, рівним, ніби нічого особливого не сталося. А я почала швидко кліпати, не розуміючи, що щойно взагалі відбулося.  
Він навіть не торкнувся, не скористався тим, що мав повну владу у цю мить.  
Просто зробив мене вразливою.  
Оголив.  
— Що?..  
Він навіть не глянув.  
— Я сказав, йди.  
Я різко затиснула блузку руками, намагаючись закрити груди.  

Моє серце билося гучно, обурення змішалося з приниженням. Я вийшла з кабінету, не дивлячись ні на кого. Але щойно двері зачинилися, я почула голос Маші.  
— Карина, Ви що…  
Я не зупинилася.  
Просто рушила до підсобки, стискаючи край розірваної блузки, відчуваючи гострий погляд у спину.  
І я зненавиділа його ще сильніше.  

____________

Я гримнула дверима підсобки, притулилася спиною до прохолодної стіни та повільно сіла на підлогу.  
У грудях пекло від приниження.  
Я тримала розірвану блузку, намагаючись приховати хоч би якусь частину оголеної шкіри, але тканина була зіпсована.  
Я ж не могла піти так в свій кабінет, де сиділи мої колеги.  
Я обвела поглядом, шукаючи хоч щось, що можна було б накинути на себе. Але полиці підсобки були порожніми. Жодної запасної сорочки, якоїсь кофтини. Нічого. Хоча раніше тут можна було щось знайти. Він все підлаштував?  
Глухий відчай стиснув мої груди. Я закрила обличчя руками і просто заплакала. Беззвучно, але так, що зсередини щось рвалося.  
Я ніколи не дозволяла собі бути слабкою на роботі. Я ж ніколи не давала йому зламати мене повністю. Але зараз я сиділа на підлозі, загорнувшись у власну розідрану блузку, і не знала, що робити далі. Не знала, як вийти звідси, як не показати всім, що мене щойно розтоптали.  
Мені було гірко від себе самої. За те, що я повірила йому вчора.  
Я витерла сльози тильною стороною долоні, але вони продовжували котитися.  
— Досить… — прошепотіла я сама собі, намагаючись заспокоїтись.  
Але біль не проходив.  
Я зробила глибокий вдих, змусила себе зібратися. Але в голові крутилася тільки одна думка.  
Я більше не дозволю йому це зробити.  
Ніколи. 

Я витерла сльози, вдихнула глибоко й підвелася.  
Розірвана блузка звисала з плечей, під нею виднівся білий ліфчик, що нічого не приховував.  
Але зрештою мені ставало все одно.
Якщо він хотів мене принизити, якщо всі чекали, що я зламаюся і сховаюся—не дочекаються.  
Я гордо підняла голову і вийшла з підсобки.  
У коридорі одразу почулося приглушене шепотіння.  
Я бачила, як колеги озиралися, як їхні очі ковзали по моєму розхристаному вигляду.  Але я йшла рівно, впевнено, ніби нічого не сталося.  
За столом мене зустріла Олена—її очі були широкими від шоку.  
— Карина! Що сталося?!  
Я посміхнулася куточком губ.  
— Нічого особливого.  
Я знала, що це тільки початок. І не помилилася.  
Через хвилину мені повідомили.  
— Карина, Тетяна Вікторівна просить Вас зайти до неї в кабінет.  
Я лише кивнула і рушила вперед.  
Кабінет Савчук був ідеально вилизаний.  
Все на своїх місцях, кожна деталь продумана, як і сама Тетяна Вікторівна.  
Вона сиділа за столом, склавши руки перед собою, ідеально одягнена в обтиснутий леопардовий костюм.  
Її губи—яскраво-червоні, тонкі брови піднялися, коли вона окинула мене довгим оцінюючим поглядом.  
— Карина, я не потерплю розпусти у своєму відділі.  
Я не здригнулася, не кліпнула, хоча бачила, як її погляд ковзав по моїх грудях, по розхристаній блузці. Я просто дивилася на неї байдуже.  
— Вам потрібно написати заяву на звільнення.  
Я видихнула.  
Вона чекала істерик, сліз, пояснень. Але я просто взяла папір і написала.  
Кожна літера лягала на папір чітко, рівно, без вагань. Я поставила дату. І мовчки підсунула документ їй.  
Вона дивилася на мене зі здивуванням, ніби не очікувала, що я зроблю це настільки легко. А я просто посміхнулася беземоційно.