Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Гей-го! Гей-го! — знову погукав він.

За десять одинадцята, Жакліна не прийшла, на ввесь ранок його покинули самого. Коли вони вже закінчать той рейвах нагорі? Удари молотка відлунювали йому в очах, таке, наче забивають цвяхами мою домовину. Очі були сухі й щеміли, він зненацька прокинувся о третій над ранком після лихого сну. Втім, це був майже не сон: він залишився в Берку; пляж, лікарні, клініки, все було порожнє: ні хворих, ні медсестер, чорні вікна, порожні зали, й куди око засягне — голий сірий пісок. Та ця порожнеча була не просто порожнечею, таке бачиш лише уві сні. Сон тривав; очі його були широко розплющені, а сон тривав: він лежав на візку посеред палати, але вона вже була порожня; не мала вона вже ні верху, ні низу, ні правого боку, ні лівого. Залишалися чотири перегородки, саме чотири перегородки, мов на кораблі, які сходилися під прямим кутом між чотирма стінами. Коридором тягли тяжкий нерівний предмет, напевне, здоровецьку валізу багатія.

— Гей-го! — крикнув Шарль. — Гей-го!

Відчинилися двері, увійшла пані Луїза.

— Нарешті, — сказав він.

— Ох, ще хвильку! — сказала пані Луїза. — Нам треба одягнути сто хворих; до кожного дійде черга.

— Де Жаніна?

— Гадаєте, вона має час займатися вами! Вона вбирає малюків Потьє.

— Дайте мені судно, — сказав Шарль. — Хутчій, хутчій!

— Що це з вами? Це ж не ваша пора.

— Я хвилююся, — відказав Шарль. — Либонь, від цього.

— Так, але мені треба буде спорядити вас. Всі мають бути готові до одинадцятої години. Отож поспішайте.

Вона розв'язала поворозки його піжами і стягла штани, потім підняла за стегна і підклала судно. Емаль була холодна і тверда. „В мене пронос“, — із жахом подумав Шарль.

— Як же я їхатиму в потязі, якщо в мене пронос?

— Не хвилюйтеся. Все передбачено.

Вона дивилася на нього, похитуючи в'язкою ключів. Потім сказала:

— Під час мандрівки буде гарна погода.

Його вуста затремтіли.

— Я не хочу їхати, — сказав він.

— Ох, ох! Годі вже вам, — сказала пані Луїза. — Ну що, скінчили?

Шарль натужився востаннє.

Вона понишпорила в кишені халата і дістала паперову серветку й ножиці. Потім розрізала серветку на восьмеро клаптів.

— Підведіться, — звеліла вона.

Він почув шурхіт паперу, а потім відчув його дотик.

— Ху! — сказав він.

— От! — мовила вона. — Поки я виноситиму судно, ляжте на живіт; я закінчу вас підтирати.

Він перевернувся ницьма, чув, як вона ходить палатою, а потім відчув ніжний доторк її вмілих пальців. Він полюбляв цей момент. Річ. Маленька покинута річ. Прутень набубнявів під ним, і він попестив його об свіже простирадло.

Пані Луїза перевернула його, мов клумак. Вона глянула на його живіт і зареготалася.

— Ох, дотепнику! — сказала вона. — Шкодуватимуть тут за вами, пане Шарлю, ви ж бо справжнісінький мартопляс.

Вона відкинула укривало і зняла з нього піжаму.

— Трохи одеколону на обличчя, — протираючи його, сказала вона. — Що ж, сьогодні умивання буде скорочене. Підніміть руки. Добре. Тепер підштанки, не дриґайтеся так, я не можу надіти вам шкарпетки.

Вона відступила, оцінюючи свою роботу, і вдоволено сказала:

— Ну, тепер ви як нова копійка.

— Довго ми будемо їхати? — хрипко поспитався Шарль.

— Може, й довго, — відказала вона, одягаючи на нього куртку.

— А куди нас повезуть?

— Хтозна. Гадаю, спочатку ви зупинитеся в Діжоні.

Вона роззирнулася зокола.

— Гляну, чи не забула чогось. Ох, — похопилася вона, — а кухлик! Ваша голубий кухлик! Ви ж так його любите.

Вона взяла його з етажерки і схилилася над валізою. То був голубий порцеляновий кухлик із червоними метеликами. Він був такий гарнюній.

— Я покладу його поміж сорочками, щоб він не розбився.

— Дайте-но його сюди, — звелів Шарль.

Вона здивовано глянула на нього, а потім простягнула кухля. Він узяв його, звівся на лікоть і, замахнувшись, пожбурив у стіну.

— Вандал! — обурено закричала пані Луїза. — Якщо вже не хотіли брати з собою, то краще віддали б мені.

— Я не хотів ні брати його з собою, ні віддавати, — відказав Шарль.

Вона стенула плечима, підійшла до дверей і розчинила їх настежень.

— Ну, що, вирушаємо? — поспитався він.

— Те певно ж, — відказала вона. — Ви ж не хочете пропустити потяг?

— Ну, то хутчій! — сказав Шарль. — То хутчій давайте!

Вона зайшла ззаду і штовхнула візок; він простягнув руку, щоб мимохідь доторкнутися до стола, на мить побачив вікно і шматок стіни у дзеркальці, прикріпленому над головою, а потім більше нічого, він був у коридорі, у хвості довгої низки візків, які вишикувалися під стіною; йому здавалося, ніби в нього видирають серце.

Похоронний поїзд рушив з місця. „Рушають, — сказала пані Боннетен. — Гляньте-но, небагато людей проводжає його в останню путь“. Вони рухалися помалу, зупиняючись майже на кожному кроці, наприкінці дороги чекала темна могила, медсестри пхали візки удвох, та ліфт був один, і вони згаяли багато часу.

— Довго так, — сказав Шарль.

— Без вас не поїдуть, — відказала пані Луїза.

Похоронна карета проїхала попід вікнами; невисока пані в жалобному вбранні, мабуть, родичка, консьєржка замкнула своє приміщення на ключ, вона йшла поруч із огрядною пані в сірій сукні й голубому капелюсі, доглядачкою. Пан Боннетен сперся ліктями на балконі біля своєї дружини. „Татусь Віґ'є був братом-масоном“, — сказав він. — „Звідки ти це знаєш?“ — „Ха! Ха!“ — самовдоволено зареготав він. І докинув за мить: „Коли він потискав мені руку, то малював пальцем трикутник на моїй долоні“. Кров кинулася в скроні пані Боннетен, бо її чоловік так непоштиво казав про небіжчика. Вона провела поглядом похоронний поїзд і подумала собі: „От бідолаха“. Він лежав, простягнувшись на спині, вперед ногами його везли до могили. Бідолаха, як сумно не мати родини. Вона перехрестилася. На всю довжину; його пхали до темної могили, він відчув, як з-під нього вислизає ліфт.

— Хто їде з нами? — поспитався він.

— Від нас ніхто, — сказала пані Луїза. — Призначили трьох медсестер з норманського шале й Жоржету Фуке, вона з клініки доктора Роберталя.

— А, бачив я її, — сказав Шарль, поки вона обережно пхала його до ями. — Чорнявка з гарними ногами. На вигляд вона з норовом.

Він частенько бачив її на пляжі, де вона наглядала за гуртом малих рахітиків і по заслузі роздавала їм потиличники; в неї були голі ноги, й вона носила полотняні черевички. Гарнюні ноги, нервові й волохаті, він