Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Жан Одинак вирішив їхати, поки не розбереться в цьому. Він хотів знайти місце, де зможе залікувати свої рани, наче поранена тварина.

Видужати. Мені треба видужати. Він не знав цього, коли виїжджав із Парижа.

Месьє Одинак увімкнув радіо, поки його не оглушила думка про все те, чого він не знав.

— Уявіть, що вам треба описати одну подію, яка зробила вас тим, хто ви є. Що б це було? Подзвоніть нам і розкажіть про це мені й усім, хто слухає нас у департаменті Вар.

Ведуча, жінка з привітним, ніби шоколадний мус, голосом, продиктувала номер телефону й увімкнула музику. Повільна мелодія. Мов хвилі, що набігають на берег. Випадкове меланхолійне зітхання електрогітари. Бурмотіння барабанів, неначе прибій.

«Альбатрос» групи «Флітвуд Мек». Композиція, яка змусила Жана Одинака згадати чайок, що кружляли в призахідному сонці, і мерехтіння багаття з плавнику на березі на краю світу.

Поки Жан їхав автострадою крізь тепле літнє повітря над Марселем і думав, про що він би міг розповісти, «Марго з Обані» вже описувала слухачам момент становлення собою.

— Це було народження моєї першої дитини, моєї дочки. Її звуть Флер. Тридцять шість годин пологів. Хто б міг подумати, що біль здатен принести таку радість, таке умиротворення… Я відчула неймовірне полегшення. Раптом усе набуло значення, і я більше не боялася померти. Я дала життя, а біль був шляхом до радості.

До певної міри Жан міг зрозуміти цю Марго з Обані. Але він був чоловіком. Як це — поділяти одне тіло ще з кимось упродовж дев’яти місяців, залишалося для нього таємницею. Він ніколи не зрозуміє, як частина тебе самого переходить у дитину і залишає тебе назавжди.

Він в’їхав у довгий тунель під Марсельським кафедральним собором, та зв’зок не переривався.

Наступним додзвонювачем був Джил із Марселя. Він мав грубий, жорсткий пролетарський акцент.

— Я став собою після смерті мого сина, — затинаючись, сказав він, — бо горе показало, що в житті є важливим. Ось що робить горе. Спочатку воно завжди із тобою. Ти прокидаєшся, а воно вже тут. Воно з тобою увесь день, скрізь, куди б ти не йшов. Воно з тобою увечері. Воно не полишає тебе вночі. Хапає за горло й трясе. Але й гріє. Колись воно мусить піти, але не назавжди. Час до часу знову з’являється. Але потім, зрештою… зовсім несподівано, я зрозумів, що важливо — горе навчило мене. Любов важлива. Добра їжа. А також — не гнутись і не говорити «так», якщо треба сказати «ні».

Знову музика. Жан залишив Марсель позаду.

Невже я думав, що тільки в мене горе, тільки мене воно вибило з колії? О, Манон, мені ні з ким було поговорити про тебе.

Він згадав тривіальну подію, що підштовхнула його покинути Париж: він побачив, як «Щаблі» Гессе перетворили на новомодні книготримачі; цей глибоко особистий вірш, сповнений розуміння людської сутності… використали для маркетингових цілей.

Він відчував, що у своєму горі мав пройти всі щаблі. Та якого він досяг? Чи хоч зрушив з місця? Чи досяг чогось нового? Чи падає, втрачаючи ґрунт під ногами? Месьє Одинак вимкнув радіо. Незабаром він побачив з’їзд на Кассіс і виїхав на потрібну смугу.

Він залишив автомагістраль, усе ще перебуваючи в глибокій задумі. Досягши Кассіса, із шумом петляв його крутими вуличками. Тут натовпи відпочивальників, надувних пластикових тварин; там дами у вечірніх сукнях і діамантових сережках. Перед дорогим на вигляд пляжним рестораном — великий плакат з рекламою «шведського столу „Балі“.»

Це не моє.

Месьє Одинак згадав Еріка Лансона, терапевта з Паризького адміністративного округу, який зачитувався романами-фентезі й намагався розсмішити месьє Одинака психоаналізом персонажів. От із ким він міг поговорити про своє горе і страхи! Якось терапевт надіслав йому листівку з Балі. Там смерть вважалася кульмінацією життя, її святкували танцями, концертами ансамблів гамелану і застіллям з морепродуктами. Жанові було цікаво, що б сказав Макс про таке святкування. З одного боку, безперечно, непоштиво, а з іншого — наче й з гумором.

Під час прощання Макс сказав Жанові дві речі. Перша — про те, що треба подивитися на померлих, кремувати їх і поховати їхній прах, а потім починати говорити про них.

— Якщо про померлих не говорити, вони ніколи не дадуть тобі спокою.

Друга — про те, що на його думку, місцина навколо Боньйо надзвичайно гарна, тож він збирається оселитися в голубнику й писати. Жан Одинак подумав, що червоний трактор зіграв тут не останню роль.

Але що це значить — що треба говорити про померлих.

Месьє Одинак відкашлявся і оголосив на всю порожню машину:

— Її мова була природня. Манон завжди виказувала свої почуття. Вона любила танго. Вона пила життя, наче шампанське, і ставилася до нього так само: вона знала, що життя — це щось особливе.

Він відчув, як його заповнює глибока печаль.

За останні два тижні він плакав більше, ніж за попередні двадцять років. Але ці сльози були для Манон, всі до одної, і він більше не соромився їх.

Месьє Одинак мчав крутими вулицями Кассіса. Ріг Кап Канай і його вражаючі червоні скелі залишилися позаду ліворуч, а він летів далі повз невисокі пагорби і соснові ліси старою прибережною дорогою з Марселя до Канн. Села поставали одне за одним, зливаючись в одну масу, ряди будинків розмазувалися по межах містечок, пальми чергувались із соснами, квітами й скелями. Ла-Сьота. Ле-Ліуке. А потім — Ле-Лек.

Запримітивши стоянку авто біля дороги вниз до пляжу, Жан несподівано вирвався з безкінечного потоку машин. Він зголоднів.

Широка прибережна частина містечка, що складалася з обвітрених, пошарпаних старих садиб і нових прагматичних готельних комплексів, кишіла сімействами. Вони прогулювалися пляжем і набережною, обідали в ресторанах і бістро, що навстіж повідчиняли розсувні вікна назустріч морю. У прибої кілька добряче засмаглих хлопців грали у фризбі, флотилія білих одномісних тренувальних шлюпок підстрибувала на хвилях за низкою жовтих маркувальних буїв і маяком.

Жан знайшов місце в куточку пляжного бару «L’Équateur», розташованого метрів за два від піску і метрів за десять від пологої зони прибою. Великі блакитні парасолі тріпотіли од вітру над блискучими столиками, тісно зіставленими, як це