Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мабуть буду грабувати банки. Ось це дійно круто. Спалахи вогню та пострілів. Одне попадання могло вирішити все. Для чого бути мийником вікон?
Я запалив цигарку й попрямував далі. Цікаво, я був єдиним, хто парився майбутнім без жодних перспектив?
Я помітив іще одного великого чорного павука. Він сидів у своїй павутині прямо напроти мого обличчя. Я взяв сигарету й притиснув до нього. Жахлива павутина смикалася й дрижала поки він стрибав, розхитуючи гілки куща. Він вискочив із сітки й упав на тротуар. Боягузливі убивці, ціла купа таких навколо. Я розчавив його черевиком. День прожитий не даремно, я убив двох павуків і цим порушив природний баланс – тепер нас усіх з’їдять жуки і мухи.
Я йшов усе далі вниз схилом, наближаючись до підніжжя, як раптом біля мене затріщав великий кущ. За мною прийшов Король Павуків. Я був готовий його зустріти.
З-за куща вискочила моя мати. «Генрі, Генрі, не йди додому, не йди додому, батько тебе вб’є!»
«Цікаво, як він збирається це зробити? Я можу надерти йому дупу.»
«Ні, Генрі, він просто не тямить себе від люті! Не йди додому, він уб’є тебе! Я чекала тебе тут дві години!»
Материні очі були розширені від страху, великі гарні карі очі.
«Що він робить вдома так рано?»
«У нього розболілася голова, тож він прийшов раніше!»
«А я думав, що ти працюєш, що ти знайшла роботу.»
Вона працювала домашньою робітницею.
«Він забрав мене з роботи! Він просто оскаженів! Він уб’є тебе!»
«Не хвилюйся, мамо, якщо він полізе до мене, я надеру йому його клятий зад, обіцяю.»
«Генрі, він знайшов твої оповідання і прочитав їх!»
«Я ніколи не просив його читати їх.»
«Він знайшов їх у шухляді! Він їх прочитав, прочитав геть усі!»
Я написав дванадцять оповідань. Дайте людині друкарську машинку і вона стане письменником. Я ховав їх у шухляді під білизною.
«Що ж,» сказав я, «старий нишпорив там, де не слід і обпік пальці.»
«Він сказав, що уб’є тебе! Він сказав, що його син не буде писати такі оповідання і жити з ним під одним дахом!»
Я взя її за руку. «Ходімо додому, мамо, і побачимо, що він зробить…»
«Генрі, він викинув усі твої речі з дому прямо на газон, навіть брудну білизну, твій одяг, машинку, валізу й оповідання!»
«Мої оповідання?»
«Так, і їх також…»
«Я приб’ю його!»
Я полишив її й пішов через 21 вулицю до бульвару Лонгвуд. Вона бігла за мною.
«Генрі, Генрі, не йди туди.»
Бідолашна жінка хапала мене за полу сорочки.
«Генрі, послухай, знайди собі десь кімнату! Генрі, у мене є десять доларів! Візьми ці гроші й винайми собі кімнату!»
Я розвернувся. Вона тримала в руці десятку.
«Забудь,» сказав я. «Я просто піду.»
«Генрі, візьми гроші! Зроби це заради мене! Заради своєї матері!»
«Ну що ж, добре…»
Я взяв гроші й поклав до кишені.
«Дякую за гроші.»
«Все добре, Генрі. Я люблю тебе, Генрі, але тобі треба йти.»
Вона бігла поперед мене, поки я йшов вулицею. Потім я побачив: усі мої речі були розкидані по газону, увесь мій брудний і чистий одяг, відкрита валіза, шкарпетки, сорочки, піжама, старий халат, все валялося на газоні й на дорозі. Я побачив свої рукописи, котрі ганяв вітер, вони валялися скрізь, у водостоці й на вулиці.
Мати побігла по доріжці до будинку, а я прокричав так, що б він міг мене почути, «СКАЖИ ЙОМУ ХАЙ ВИХОДИТЬ І Я ВІДІРВУ ЙОГО ДУРНУ МАКІТРУ!»
Спершу я зібрав рукописи. Це був удар нижче пояса. Вони були єдиною річчю, яку він не мав права чіпати. З кожною підінятою з канави, газону чи дороги сторінкою, я почувався краще. Я зібрав усі листки, що міг знайти, поклав їх у валізу, притиснувши черевиком, а потім спробував урятувати машинку. Вона вилетіла з чохла, проте виглядала неушкодженою. Я поглянув на своє дрантя, розкидане навколо. Я залишив брудну білизну й піжаму, котра була просто непотребом, що відійшов мені у спадок. Більше не було чого пакувати. Я закрив валізу, взяв її в одну руку, в іншу – машинку й пішов геть. Я бачив, як з-за фіранок за мною стежили два обличчя. Та я швидко викинув це з голови й попрямував по Лонгвуд, через 21-шу і до Вествуд хілу. Я не почувався якось інакше від того, як було раніше. Я не відчував ані піднесення, ані смутку; це було просто продовження. Я збирався сісти на «W», потім зробити пересадку й поїхати до центру.
54
Я знайшов кімнату на Темпл стріт у філіпінському кварталі. Вона знаходилась на другому поверсі й коштувала 3.50$ за тиждень. Я заплатив власниці – дамі середнього віку – за тиждень наперед. Туалет і ванна знаходились у коридорі та я відливав просто в умивальник у кімнтаі.
У першу ж ніч я знайшов бар на першому поверсі зпарва від виходу. Він мені сподобався. Треба було просто піднятися нагору і я був удома. В барі було повно маленьких темношкірих хлопців, та вони мене не зачіпали. Я чув багато історій про філіпінців – що їм дуже подобались білі дівчата, особливо блондинки, що вони завжди носили з собою стилети і, так як усі вони були однакового зросту, то просто скидалися й купували один дорогий костюм з прибамбасами на всіх і носили його по черзі. Джордж Рафт казав, що вони навіть диктували напрями в моді. Ніби вони любили стояти на розі й крутити позолочений ланцюжок десь восьми люймів завдовжки, що означав довжину пеніса.
Бармен також був філіпінцем.
«Ти що новенький?» запитав він.
«Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
