Читати книгу - "Червоний"

П’ятеро наступних кримінальників упали від куль начальника табору один за одним. За цей час Абрамов перезарядив пістолет, Бородін завбачливо подав йому нову обойму. Коли вистріляв і цю, обвів поглядом спочатку тих злодіїв, що ще були живими та стояли, завмерлі, перед строєм. Тоді прибулий етап. Нарешті, повернувшись, нас усіх.

А далі, запхнувши невпевненою рукою пістолет до кобури, швидко підійшов до найближчого конвойного. Вирвав із його рук автомат, хоча солдат не надто й опирався, — взяв його напереваги, розвернувся до етапу.

Хтось із доходяг не стримався — зойкнув.

А майор Абрамов, в останню мить піднявши автоматне дуло, випустив довгу чергу над головами зеків. Злодії, котрі залишилися живими, за рефлексом попадали на плац долілиць. Решта зеків, що стояли в колоні, сіпнулися і збилися в людську гамірну купу, так само вклонившись кулям. Розстрілявши весь диск ППШ, майор Абрамов, очевидно, був утішений справленим ефектом: повернув автомат конвойному — той перелякано схопив і сахнувся далі від начальства — і гаркнув:

— Встати! Струнко! — і коли всі в’язні вирівнялися, розпорядився: — Злодіїв у БУР21! З ними ще буде розмова! — повернувшись у наш бік, додав: — Звягіна теж у БУР! Хай там собі подумає! — Це було прізвище Колі Тайги. — Решта всі — розійтися по ділянках! Працювати треба, сволото! Ось так! І прибрати на плацу! Гуров, твою мать!

Тепер язик у майора помітно заплітався. Не чекаючи, поки він повторить наказ, я вийшов зі строю, за мною — решта похоронної команди. А інших уже розводили по бригадах під супровід пісні з «Цирку», моєї улюбленої в іншому, дотабірному житті комедії:

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек!

Та я таки встиг зловити на собі погляд Данила Червоного. Мені не здалося: у той момент бандерівець справді торжествував.

8

Третя подія, важлива для подальшого життя табору, сталася за два тижні після публічної розправи над «чорним» етапом. Коли на початку листопада морози остаточно заволоділи Воркутою, а життя проходило майже в суцільній ночі.

Саме тоді одного морозяного вечора, коли закінчився черговий робочий день, Червоний підійшов до мене в бараку. Тепер, після того як ми разом лікували рани в больничці, нашого періодичного спілкування ані він, ані я не приховували. Правда, він та інші бандерівці далі трималися на відстані від основної маси зеків, тісніше спілкуючись лише з прибалтійцями. Але, живучи в одному мурашнику, комахи так чи інакше мусили підтримувати хоча б формальні стосунки.

Трошки згодом Червоному випала нагода дещо розтлумачити мені: виявляється, українці, засуджені радянськими судами від другої половини 1944 року, тобто з того часу, коли радянська влада повернулася в Україну, тривалий час, поки велася боротьба з націоналістичним підпіллям, перебували під особливо пильною увагою. Відповідно, фіксувалися всі тісні контакти між ними та рештою в’язнів. Через те Данило не хотів, аби саме я опинився під ковпаком. Бо розрахунок на мене він вибудовував уже після того, як дізнався, що на фронті я водив танк. Тому одного разу й завів зі мною розмову про паровоз. Та це, повторюся, трапилося пізніше, у лютому наступного року.

А того листопадового вечора я грів біля пічки казанок із порцією вечірньої баланди, щоб додати туди трошки картопляного лушпиння. Із самого ранку двоє хворих під наглядом конвойного старанно чистили в оцинковане відро рідкісну тут, на Півночі, картоплю. Потім її, вже зварену в кухні, заносили до кімнати лікарки, відро парувало свіжим, давно забутим і п’янким ароматом, ніс його солдат, а за ним ішов єфрейтор, тягнучи заповнений чимось, накритий рушником дерев’яний ящик. Нарешті туди, до Супрунової, статечно пройшло табірне начальство на чолі з майором Абрамовим. Побачивши мене, він чомусь підморгнув — і царським жестом дозволив забрати лушпайки, котрі досі лежали купкою біля лікарняного ґанку на мерзлій землі. А коли за кілька годин, ситі, розморені та п’яні, чоловіки повиходили, начальник табору залишився. Правда, вийшов проводжати всю компанію: ми через дротяну огорожу бачили у світлі прожекторів.

Жодне з неписаних табірних правил не могло змусити когось із зеків ділитися їстівною зонівською здобиччю. Звісно, коли траплялася така щаслива нагода і до когось добиралася з дому продуктова посилка, тим, що від неї лишалося, щасливець міг пригостити тих, кого вважав за потрібне, — хоч усім мешканцям бараку по мікроскопічному шматочку.

Виняток — блатні. За їхніми законами, продукти, куриво й інші блага передавалися в общак. І лише після того як старші, в нашому випадку — Коля Тайга, наближені до нього чи інші авторитети з інших бараків візьмуть собі частину кеіиаря, дачки чи як там ще називали табірну посилку, нею могли розпоряджатися інші, включно з власником. За порушення цих правил могли зарізати, але частіше просто калічили.

Та, по-перше, у нас усе-таки «політичний» барак, через те публіка хоч і млява, зате більш культурна, ніж у блатних, хоча й тут могли вкрасти. А по-друге, таке добро, як картопляне лушпиння, кримінальників зовсім не цікавило. А нам воно, підпечене у вугіллі, слугувало гущею: навіть не уявляєте собі сьогодні, яким смачним ставав від нього ріденький табірний супчик...

Згадую про лушпиння, бо Червоний та інші бандерівці такою їжею відверто гидували. Пайку всі мали однакову, і, як я собі вважав, вони ще не остаточно змучилися від голоду — постійного табірного відчуття, з яким, як і з неможливістю виспатися, звикнутися важко, скільки б ти не просидів. Може, настав би час — і українці сховали б подалі дивну пиху. Тут уже не знаю. Пам’ятаю лиш погляд Данила в тьмяному освітленні барачного приміщення: у ньому на коротку мить блиснула гидь та зневага не до того, що я вибираю лушпайки з пічки — збоку мазутної діжі для таких потреб прорізали в металевій стінці щось схоже на піддувало, а навіть до мене: того, хто дозволяє собі цим харчуватися. Та він досить швидко опанував себе, присів біля мене, приклав долоню до залізного боку пічки, запитав ніби між іншим, без всякого приводу:

— Чуєш, Вікторе... А коли в таборі останній раз був вихідний?

Від несподіванки я навіть впустив лушпину на підлогу.

— Ти чого? Ти серйозно?

— Дуже серйозно. Ми тут цілу осінь. За цей час вихідних не оголошували.

— Ну як... А на свято...

— Сьомого листопада, на свято вашої революції та вашої влади, яка годує тебе ось цим, —